Добрый економіст и знаючый довг чоловік из великов амбіціёв пустив ся до роботы, и через гуд по переданю памятної ноты, на яри 1898-го года зачала ся практична робота. Едмунд Еґан óнаяв уд панства Шенборна на 15 лїт 12 622 голды и роздїлив меже 4 303 фамілії из 41 села, котрі ся приголосили. Жебы популярізовати модерноє и горському відику соудвітноє ґаздованя, основав три вказові ґаздуства, а 1899-го года у Нижнїх Верецьках орґанізовав за шість тыжднюв держачый ґаздуськый курс про пудкарпатську інтеліґенцію.

Про розвуй скотарьства дав ґаздам на дуже добрых позычковых условиях 1 600 коров и 500 росплодовых овиць (ставы худобы на Пудкарпатю при пудлых ґаздуськых удносинах и удсутстві условий про скотарьство за послїдні сто, сто пятьдесять лїт дуже ся погубили). Жебы змягчити безроботя 500 робутникув наяли на ставляня дорог.

За три годы ся росширила сїть позычковых дружеств, котра дїятельством своим убгорнула вшиткі села округа. Лем за пувдруга годы булше ги на 50 000 корун позычок вовтовали 484 своим членам. Фактично сесе дїятельство на дисять годув опередило сїть дружеств Гондя,^[23] котра ся изгодя росширила на мадярськых теріторіях!

По зачаточных успівах акції Едмунд Еґан предклав росширити єї на Хуст у Марамороши и Велику Березну вадь Перечин в Унґу.

Верховинська акція казила животні інтересы дотогды на русинськум народї паразітуючых торговцюв, корчмарюв, лихварюв, котрі уд зачатку аґресивно на ниї реаґовали. Грозили робутникам, котрі у нюй участковали, у Вирьхнюй Быструй, де пуп предсїдник позычкового дружества быв, булшераз пудпалили фару, попадю ножом порізали, накониць, 20 септембра 1901-го года Едмунда Еґана, котрый ся вюз до Унґвару, пиля Лазув забили. Ёго память народ благовінно сокотит, прото памятник, што стояв на містї ёго смерти, у недалекуй прошлости, якобы позад причины росшириня дорогы – щез.

Хоть смирть Еґанова велику страту знаменала про росшириня дїла, акція ся продовжовала. 1911-го года уже дас 21 000 голдув роздїлили на аренду 3 063 ґаздам из 66 сел. Вєдно из тым 6 000 катастровых голдув конечно перейшло у властность ґаздув и сел. При позычковых дружествах появили ся и конзумні склады товарув. У тот час на Верьховинї были 143 позычкові дружества и 77 конзумных складув. Позычкові дружества мали 35 819 членув и уставный фонд 2 577 580 корун. Сума позычок, óданых членам перевысила 6 міліонув корун. Зачали давати бесплатну правницьку помуч, помагати из óлїпшинём паствищ и лазув, из куплёв росплодового скота. Формы школованя, котрі Еґан лем на пробу орґанізовав быв, зробили реґулярныма, зачали участковати в орґанізації сезонных робот про Русинув на Низинї.

Вшиткі сесї акції зоперла война, у котруй Русинська Крайня стала ся боищом, а пак прилучиня ид Чехословакії.

Як бы сьме не оцїнёвали ґенез русинства, документально потверженым є факт, же перва віра сёго масива славянського жительства была поязана из восточнов цирьковлёв. Вопрос віросповіданя ранного славянського жительства не стоит, бо сеся 'лїсна' погранично-стражна людность независимо уд етноса уполы поганська была. Попы, котрі при дворї Ержії Локєтек^[24] были и котрі знали казати и по славянськы, приналежали ид чину домініканув, они могли быти вандрувныма казателями, айбо и місіонарями.

Русинські привандровалцї, частёв орґанізовані, частёв поокреме приходячі, лем якмай рідко привели из собов школованого попа. Телек, на котрум пуп сїдав, часто дустав óятя испуд дани. У каждум панстві тото ся иншак рішало, но часто наслїдовати такый телек не мож было. Кажда община пудля свої можности будовала молебницю вадь цирьков, на дакулькых містах были они значущої архітектурної цїнности.

У прінціпі приселникы належали пуд юрісдікцію тої єпархії, из котрої прийшли были, айбо на практицї здаленость, непрохудні дорогы и не на послїднум містї писані и неписані законы володы нової державы сесе чинили невозможным. Первыма церькуныма центрами русинства монастырї были. Много їх ся появило у Марамороши и Береґу, меже первыма из первых учинив ся по часї мункачськый василіянськый монастырь на горї Чернек. Сись монастырь быв при майважнїйшум пануючум центрї крайнї, мункачськум замкови и, видав, при ёго пудпераню, гожиню стало реальностёв, же монастырь росширив свуй авторітет на вшитку крайню и по часї из нёго вчинила ся єпархія.

Образованя єпархії, як тулькоє иншоє у русинськуй історії овито фатёлом многых леґенд. Меже нима тоту, же Теодор Коріатович, як суверенный пан крайнї основав монастырь, сміло можеме удверечи. Можеме ся согласити и з тым, ож єпархія не єдным конкретным фундаційным листом ся установила, ай як результат розвоёвого процеса. Се бы ся злагожовало и з тым, же листины сперву споминают протогумена лем як гумена мункачського монастыря, а онь уд середины XІV. столїтия называют себе ведучі монастыря єпископами. Александер Бонкало тоту точку кладе на 1439-й гуд, Антоній Годинка на 1458-й, а Тівадар Легоцькый щи скорше, у 1880-х годах, называв 1491-й гуд. Меже сима точками яло бы прияти волїй перву, бо она появила ся по майсвіжых податках. Александер Бонкало у моноґрафії Русины называт первого гумена монастыря, отця Лукача, котрый у лїтах 1439-1445 сповняв єпископські довжностї.

Юрісдікція єпископа мункачського была тогды дуже слаба. Законодательство державы у тот час росколну восточну цирьков не признавало за руноправну. Власть монастырського гумена все ограничовало доброє вадь злоє удношиня пана мункачського замка. Майпаче, у добі Бетленовуй, пак Раковціёвых, сежто у цїле довгум часї, капітан мункачського замка ґелшейськый^[25] Янош Баліны зайграв величезну роль у судьбі єпархії. На зачатку и мараморошські попы не ладили признати вирьхность мункачського гумена, ай передняком своим гумена грушовського монастыря держали. Положиня сільського попуства было тогды правно и матеріяльно небізувноє.

Уже на зачатку XV. столїтия были пробы споити дві цирьковли. Польські ґрекокатоликы 1595-го года споили ся з Рімом. Сим попуство їх дустало вшиткі прівілеґії, якым ся тішили рімокатолицькі попы. Дєрдь Гомонай Друґет, видячи нещастноє положиня славянського попуства краины, пуддержовав ідею унії. По довгых приготовинях, 1646-го года прийшов шор на унґварську унію, котров прилучили ся попы спішські, шарішські, земплинські, унґські ид Ріму. Попуство Береґа и Марамороша, зачим ардялські князї унії ся сперали, до года 1745 убставало у православнуй вірї. При сёму Русины мали двох єпископув, єдного ґрековосточного, а другого ґрекокатолицького. (Майлюбопытно, же при сюй двуйнистости даколи оба єпископы были єднов особов, точнїйше стояли у чолї обох важнїйшых монастырюв!)

По унії ґрекокатолицьку цирьков пудрядили яґерському єпископу. Школованя попув орґанізовали у яґерї и Нодьсомбатї (Тирнаві), у рімокатолицькых семінаріях. Изгодя дуставшоє туй дуже серьёзну пудготовку попуство стало главнов силов у змаганях против яґерської вирьхностї. Бо такой за уніёв рушила ся тверда вуйнянитва за вирьхность над ґрекокатоликами, жиючыма на южных обочах Карпат. Ледвы што минуло два десятилїтия по унґварськуй унії, як єпископ хелмськый появив ся у Рімі (фактично на просьбу сына Софії Баторій, Ференца Раковція І., великоможного пановника мункачсько-чинадїёвського и маковицького панств), жебы и в інтересї укріпиня правосилы свої єпархії домагав ся назначиня такого єпископа у Мункач, котрый бы не быв пудряденый яґеру, а через нёго Естерыому. Рім удклав рішиня и запросив свого віденського нунція, через котрого дустав контрарґументацію мадярського прімаша, де говорило ся за спонтаноє основаня мункачської єпархії.

Сята столиця стала перед особішнов и доста поплетенов церьковно-правнов проблемов. Первым дїлом ся мало рішити, ко має право назначиня єпископа. Сесе муг быти

а) князь ардялськый, як основатель, а также за обычаёвым правом и практиков того часу;

б) за тым же обычаёвым правом и практиков княжый дом Раковціёвых, як пановник тамошных обывателюв;

в) цісарь за правом мадярськых королюв;

г) русинськый митрополіт, зачим и другых уніятськых єпископув ун вусячує;

д) сама сята столиця.

Послїднї дві возможностї, вшелияк удпадают, бо вусячовати єпископа цирьковли латинського обряда може лем тот, ко ид тому обряду належит, и сята столиця уд добы Сятого Іштвана не мішат ся у назначиня єпископув у Мадярськуй Краинї. Не менше чажкоє звіданя было, же по удбывшум ся назначиню ко вусятит мункачського єпископа. Россужиня Ріма соломоново было: не рішают нич, ай из того вуходят, ож и не є такої єпархії, сяк у поспис мадярськых єпархій, составеный 1701-го года мункачська не трафила. Се причина тому, же в історії крайнї зачала ся єдна чажка доба, коли єпархію справовали самозвані єпископы, покликані привандровалі єпископы, адміністраторы из имглавов юрісдікціёв, при тум у практиці убстала двуйнистость єпархії, бо велику часть Марамороша и Береґа мав пудрядену собі росколный єпископ. Характерноє про сись час положиня, што было 1648-го года: на западных відиках крайнї єпископ Липницькый сповняв єпископські довжностї, у Сукмарї и Заповчу – Монастелі, у столичнум монастыри на місто упокоившого ся тогды росколного Зийкана вубрали Метода, котрого признавав и пановник князь Текелій. Хоть Метод дав ся вусятити молдавськым (росколным) митрополітом, из уніятами держав добрі взаймины. Айбо скоро ся вказало, же сёго мало, бо быв безвідомый, неукый и што немаловажно, не знав ся из людьми сходити. Не минути было засяг прімаша и цісаря. Познатый у мадярськуй історії из немайлїпшого боку кардінал Колонич^[26] привюг из Ріма Де Камеліса, родака ґрицького острова Хіос, дуставшого таліанськоє образованя, и 1689-го года ёго назначили у чоло мункачської єпархії. Сяк на практицї родив ся прецедент, же пудля нáсновы кардінала король назначив мункачського єпископа и тот дале пуд вирьхностёв яґера убстав ся. Тогды, вшелияк, се была лем пуста тітула, бо вшиткі хусны, котрі на основі обычаёвого права мав до того монастырь, на тот час уже забрали были.

Майже уд зачатку мункачські єпископы вирьхность яґера сперечали. Усвідоменов ся стала сеся розопря меже годами 1742-1766, коли єпископы, апостолські намістникы Михаил Ольшавськый и Іоан Брадач стали у чоло сёго двиганя. На успів прийшли онь из помочов Марії Теризії, котра просила Рім, обы канонізовав єпархію. 1771-го года вусятили первого повноправного мункачського єпископа, Іоана Брадача, што и до того сповняв довжностї єпископа. Через два годы, по ёго смерти, став у чолї єпархії Андрій Бачинськый, великанська творча постава из никаня церьковно-правного, культурного и ґаздуського. У часї ёго тридцятьлїтого дїятельства резіденція перейшла у роспущеный єзуітськый колеґіум (1775-76), рішили ся у повнуй мірї правні и ґаздуські проблемы єпархії и зачав ся розвуй русинського языка и культуры. Андрій Бачинськый майзначуща русинська постава добы просвітенства. Вуводив ся из немешської фамілії галичського коріня. Отиць му быв сященик у Бенятинї унґської жупы. Андрій Бачинськый учив ся первиць у єзуітськум колеґіумі в Унґварї, пак вуходив теолоґію и філозофію у Нодьсомбатї. По вусячиню довжый час служив у Гайдудороґу, удты уже каноником трафив до Відня як представитель ґрекокатолицької цирьковли. Дякуючи вдатнуй роботї вубрали го 1772-го года єдноголосо на мункачського єпископа. 1777-го года дустав тітулу дїйного тайного радника. Яко первый из мункачськых єпископув исподобив ся стати членом вирьхнёї коморы парламента. Уд 1780-го года и до смерти (1809) жив и робив в Унґварї. У послїдні годы ёго єпископованя унґварська семінарія цїлком перейшла на латину. Про цирьков заслужив ся вуданём біблії и катехізма и дуже много зробив, жебы сформовав ся функціональный у широкых сферах русинськый язык. Ёго многосторонні інтересы вказує тото, же 1804-го года Єнськоє общество мінералоґії вубрало го своим членом. Лишив потомкам неоцїниму 9000-томову бібліотеку, котра доступна была всїм інтересантам. Ёго наступникы были вірні народу и цирьковли, в добі возрожиня и революції роздїляли долю мадярського народа, а в майсмутных часах ґаздуського упадку, як видиме, были вдухновителями и сторонниками верховинської акції.

Кидь поникаєме на ґаздусько-общественоє положиня, на нелегку судьбу цирьковли, очевидно нам буде, же серьёзный культурный живот, писемство пудкарпатськых Русинув у ранню добу ниякраз не могли ся появити и настати. Переміну, як не чудно, принесло протестантство. Русины, правда, у старуй вірї убстали, айбо попы їх уступили ся напору своих вірникув, котрі хотїли жебы їм так проповідали, як тото протестантські казателї чинят. Дїля того зачали хусновати из Польші взяті книгы, у котрых были так прузванї учительні єванґелия, казаня на сяточні и ярминкові днї, котрі по своюй дяцї переробили, доповнили містныма бабонами, причтами. Ипен у сёму майбулша цїнность тых рукописув, а также в языку, котрый зафіксовав тогочасноє стояня языка містного жительства. Шкода, же з них лем дакулько убстало ся, як и з товковань біблії, из котрых нам доступні дас пувдруга туцты.

Майпопулярні были так прузвані зборникы, томы енціклопедичного характера, што содержали леґенды, вершовані повіданя, народні казкы, природописні, землеписні інтересницї, апокріфы на біблійні темы, такых дас туцет проштудовали зглядователї. На сякых зборниках формовали ся представы як русинськых попув, так и вірникув, тото мітичноє світониканя, из котрым и теперішнї фолклорісты ся стрічают. Інтересні и полемичні церькуні творы XVII. столїтия, меже котрыма треба пудняти Tractatus contra latinos et graecocatholicos (1672-1681) Михайла Росвиґовського, познатого щи пуд писательськым псевдонімом Андрела вадь Михаил Феодул. Появиня сёго вуйняного твора на оборону старої віры, руно як и довгый час задержаня православної віры мож убяснити учиннов пудпоров ардялськых протестантськых князюв и хустського замкового каштеляна.

Поезія сёго часу представена у первум рядї церькуныма творами. Май зната меже нима Піснь о образі клокочовськум, предметом котрої є штурм Відня (1683) и вуслобожиня Буды. Непознатый автор нарікат, же и куруцы, и лабанцы наробили великі спустошиня. Автор ґерманофіл, видит у віденськум цісарёви заступника христіанства. Майлюбопытна пóука рукописного писемства сёго столїтия, же авторы, віроимо попы, батькы, добрі знают мадярськый язык, помагают собі ним, коли хыбит їм иншоє слово, вадь про паралельноє хуснованя. Сесї рукописы также дают ясно відїти, же язык майюжної ґрупы Русинув, долишнякув за минулу четвертину столїтия такой не змінив ся. Сись скорый період русинського писемства протяг ся и на зачаток XVIII. столїтия, коли цирьков, што дустала свою орґанізацію, зачала практиковати и ширити розличні формы урядного, публично-правного и цівілно-правного писемства. З основностёв намалёвав образ писемства XVIII. столїтия Антоній Годинка, пак куртоє убзираня дав Александер Бонкало у своюй малуй моноґрафії. Майточнїйшый аналіз, солідный из никаня языка дав, вшелияк, Іштван Удварій, фаховый лінывіст из Нїредьгазы. У моноґрафії Русинськоє (карпатоукраинськоє) урядноє писемство XVIII. столїтия у Мадярськуй Краинї аналізує призначностї рукописув, належных ид розличным функціонально-жанровым сферам. Указує, же майближе ид народнуй бисїдї сут документы цівілно-правні, докуль в уряднум писемстві мож відїти домінованя церьковнославянського и галичського давноукраинського языка.

У серединї XIX. столїтия у церькунум писемстві дає ся відїти спеціфична злука елементув літературных и народных. За сим проявлят ся тенденція ид чисто церьковнославянському вадь новому руському языку, вшелияк, майвысші результаты у сюм періоді вказує канцеларня єпископа Бачинського, де сформовав ся пудкарпатськый майстровый язык, язычіє, котрый пак хусновали слїдуючі два-три поколїния інтеліґенції. Чистый народный язык продовжовав жити лем в окремых реґіональных центрах.

Русинськоє скорописноє урядноє (канцеларськоє) писемство появило ся и у печатаных óданях, книгах, приміром, в Урбаріях, в Общум законї..., вуданум при Ёзефі ІІ., у катехізмах (1801 и 1803). Катехізмы из пера Іоана Куткы жили онь до зачатку XX. столїтия. Переуданя и лінывістичный аналіз сих катехізмув, а также первых букварюв про школы зась є заслугов Іштвана Удварія. У ёго репрінтї Куткового букваря из 1799-го года, у позадслові, окрем того, же аналізує подобні змаганя за сто лїт, зачавши уд єпископа Де Камеліса, дає на позур, же тритїй оглавок сёго невеличкого школного учевника, наука свіцька, написаный лемковськым говором Земплина, тым языком, што послужив изгодя основов восточнословацького літературної нормы.

Основов образованя все быв добрый уровень школы. Нараз по унії зачали поразово из державного скарба вадь из спішської коморы пудпоровати школованя русинської моложавы в Яґері и Нодьсомбатї. Іосіф Де Камеліс, ґенадій Бізанцій и Михаил Мануил Ольшавськый помучныма книжками усиловали ся пудняти духовный уровень попуства. Ольшавськый орґанізовав школу и у Мункачу, де главным держали усвоиня латины. Зато єпископ óдав 1746-го года у Коложварї пуд назвов Elementa puerilis institutionis in linqua latina книжочку, де пуд каждым латинськым шориком быв шорик по русинськы вадь церьковнославянськы. Конечноє рішиня настало, вшелияк, лем 1776-го года, коли Марія Теризія основала унґварську духовну семінарію, де сперву наука ишла по латинськы и по церьковнославянськы. 1809-го года перейшли цїлком на латину и лем даякі предметы давали по русинськы, а изгодя по мадярськы. Хотяй многі дале учили ся в Яґері и Нодьсомбатї, дакотрі у Рімі, Відню вадь ипен Естерыомі, огромна булшина ґрекокатолицькых попув уд послїдної третины XVIII. столїтия вуйшла из стїн унґварської семінарії. Такойже туй, в Унґварї, учили и канторув.

Вєдно з тым, усиловна наука латины не пуйшла на хосен образованю у материнськум языцї. Андрій Бачинськый 1798-го года розжалено пише, же вуходивша латинську школу и на попуськоє призваня голосяча ся моложава такой никус не знає народный язык. Урвала ся продовжательность меже даколишныма попами, што народ учили из зборникув, и новов інтеліґенціёв добы просвітенства. На латинї написав своє могучоє історичноє дїло Brevis notitia fundations Theodori Koriatovics (1799-1804) Іоанікій Базілович, протогумен чина василіянув. Также збулша на латинї, а частёв по церьковнославянськы, писав унґварськый протоєрий Михайло Лучкай-Поп (1789-1843). Ёго главна робота, Historia Carpatho-Ruthenorum, убстала у рукописї, лем переробка по руськы появила ся по ёго смерти (1874-1877). Важна и высокого уровня ёго робота Grammatica Slavo-Ruthena, котра появила ся 1830-го года у Будї. Из никаня розвою культуры материнського языка майважнїйша ёго двотомна збирька казань, котра є приміром комбінації русинського и церьковнославянського языка. Горіспомянуті катехізмы и букварї Іоана Куткы, основані нараз на руськум, русинськум и церьковнославянськум языках, а майпаче чажкый латинського духа сінтакс катехізма, были невалушні про хуснованя у сільськых школах, прото употребляли ся за сто лїт, и як оцїнюют їх, 'народ ид ним привык'.

Доба мадярського возрожиня захватила собов и Русинув. Фурт булшу роль не лем в общественум животї, но й у пріватнум играла двоязычность. Испозначный представитель сёї добы – Василь Довгович (1783-1849), парох лучанськый, мункачськый, накониць хустськый, дописный член Мадярської Академії Наук. Читати-писати научив ся у роднум Золотарёві у Марамороши, уже 13 лїт мав, коли трафив до Хуста, пак до Мараморошської Сіґоти на мадярську школу и ґімназію. Філозофію учив ся у Великум Варадї, богословиє – у Нодьсомбатї, на попа вусятили го в Унґварї. Єднако добрі писав по латинськы, по русинськы и по мадярськы. Ёго роботы увідїли світло світа у майавторітетнїйшых Научных Зборниках, Вирьхнёмадярськуй Мінерві, Партнерї.^[27] Быв правый енціклопедіст, занимав ся и музиков и малярьством, участковав у редаґованю філозофського словника Мадярської Академії Наук. У своюй автобіоґрафії споминат за 48 латинськых, 36 мадярськых, и 10 русинськых своих робот. Из них напечатані были лем дакулькі.

На добу возрожиня паде и дїятельство братув Дулішковичув, Ивана и Михайла, котроє ся зачало щи в період абсолютізма. Иван занимав ся русинськов історіёв. Главна ёго робота Историческия черты Угро-Русскихъ. Михайло печатав землеписні и народописні роботы из мараморошської Верьховины меже иншыма у Хосенных Забавах и Научных Зборниках.^[28]

Майбулша русинська творча постава первої половкы XIX. столїтия – Александер Духнович. Родак из Земплина, вуходив серидню школу в Унґварї и Кошицях, пак теолоґію в Унґварї. Сперву робив в єпископськуй канцеларни, пак воспитателём дїти унґського пуджупана Петровая, два годы робив у селї душпастырём, пак назад трафив до Унґвару нотарём єпископа, накониць, назначеный быв пряшовськым каноником. Уд 1843-го года при нюм на довгі годы Пряшув чинит ся центром русинського духовного живота. 1850-го года основав Литературноє заведениє Пряшовськоє, котроє, правда, власть скоро закрыла. Своёв роботов змагав ся майнавперед пудняти культуру народа. У єднуй рецензії Іштван Удварій дає на позур, же скорші творы Духновича основані были на тогочаснуй мадярськуй літературнуй традіції. У тот час ёго національні представы искладовали ся из мадярськым патріотізмом. У знамени сякої патріотичної відóмы змагав ся послужити свому народу, што му быв майближый. Перва ёго робота, Книжиця читалная для начинающихъ, Буда, 1847, богата и розманита, написана церьковнославянськым языком, помішаным из русинськым. Ученикам ся любила, зачим як язык, так и содержаня добрі розуміли. Автор бесплатно роздїлив дві тысячі еґземпларув меже учениками. Ёго далші книгы, у первум рядї назначеный ученикам Краткій землеписъ для молодыхъ Русиновъ, як и молитвена книга, драма, романтична історія из славної прошлости Русинув, вшиткі наміряли ся служити національному усвідоминю Русинув.

Потомкы знают ёго як поета, из ёго имнём поязуют дві поезії, котрі ся берут як русинські гімны. Перва, Подкарпатскіе Русины, / Оставте глубокій сонъ, молитва ид Богу, што поправдї має характер гімна. Друга, Я Русинъ былъ, есьмъ и буду, / Я родился Русиномъ, верш высокого русинського духа, поетичный національный маніфест. Їх будительна сила величезна была, пробудила інтерес русинської інтеліґенції ид свому народу и языку.

Мож ся чудовати, же Духнович, позад того, як доказав, ож и народным языком, котрый хусновали уже два столїтия сільські попы, батькы, мож літературу творити, сам пуддав ся панславістичнуй аґітації. По руськы, вшелияк, не удало ся му нич вартоє написати, истратив ґрунт. Лишив сись світ 1865-го года, а русофілы тогды взяли ёго имня на свуй прапор. Не проблема доказати, же русофілство чужоє пудьятя было. Исе знає уд Александра Бонкала до Іштвана Удварія каждый непредузятый фахман, и в прінціпі сесе мож держати доказаным. Главный орґанізатор капчі меже Росіёв и славянськыма народами Монархії быв віденськый посул, православный сященик, а вєдно из тым аґент тайної службы, реакціонарь М. Раєвськый. Ун роздїляв «великый рубиль», посредствовав удвандрованю фахманув и писателюв Мадярської Краины, пудпоровав публикації по великоруськы итд. Ревно му помагав и юромськый православный душпастырь, тогды К. Кустодієв. Руськыма старанями многі русинські книгы, што готовили ся у печатнях Буды, Пешта вадь Відня, пуд видом 'фахового рецензованя' переписовали на літературный руськый язык. Голосникы руського стрема меже пудкарпатськыма Русинами нараз по смерти Духновича в Унґварї основали Общество С. Василія Великого. Хоть за цїль собі поклали образованя народа, вожаї общества (Адолф Добрянськый, Иван Раковськый, Віктор Кымак, Кирил Сабов, Александер Митрак) завзятым русофілством своим уже навперед опредїлили стрем двиганя. Вудали дакулько руськоязычных школных книг и журнал Свђтъ, котрі лем меже своим кругом росширяли, а дале не найшли читателя. Як дає на позур Александер Бонкало у своюй моноґрафії, уже у первум числї журнала опредїлили проґраму общества: «За красноє писемство нам и говорити не є што. Маєме готову розвиту літературу, лем щи не зробила ся нашым общым богатством. Нам не треба творити літературу, як наші мадярські братя творили, нам лем ся треба научити тоту, што є... Треба ся змагати, жебы сьме усвоили уже готовоє руськоє красноє писемство.»

Сяка проґрама самоудріканя общины мала успів у минулум тысячолїтию у Брітанії, Франції. Што ся тыче предкладаної літературы, проґрама могла бы быти и реальна, аж бы потенціальный читатель, народ, муг сись язык розуміти. А што ся тыче містної літературы, літературної передачі спеціфикы народного живота, тутишнї русофілські писателї невалушні были из руськов літературов ся вурунати. Їх посириднї вадь волїй слабі писаня хыбаль што, и то дуже рідко, заінтересуют даякого усиловного філолоґа. Пробы из журналами Свђтъ, Новый Свђтъ, Карпатъ скоро ся минули пиля недостачі читателюв и передплатителюв. Лем Листокъ удавав довжый час єден из майактивнїйшых русофілськых писателюв, Євґен Фенцик (1844-1903), за свої гроші.

У вожаюв двиганя, Адолфа Добрянського (1817-1901), Ивана Раковського (1817-1885), видиме и політичну мотивацію. Адолф Добрянськый, єден з орґанізаторув пражського славянського конґреса 1848-го года, хотїв излучити Галичан и пудкарпатськых Русинув у єдну адміністративну крайню и прото сперву Відню служив, а пак у часї слободительної революції вчинив ся поправдї проводимарём Москалюв ("muszkavezető"): при руськум войську служив австрійськым урядным представителём. У часї абсолютізма быв главным наджупаном четырёх Русинами населеных жуп и дарив своим пудтримователям добрі посты. По вурунаню щи мало пробовав из парламентськыма змаганями, айбо неодовго перенюс ся до Ильвова, пак до Інсбрука. У творах ёго видиме богату фантазію, яка не бере у позур ани історичні факты, ани практичну реальность.

Иван Раковськый быв учитель унґварської семінарії, пак у пятьдесятых годах у Пештї – офіціальный русинськый товмач володы, котрый законы и росказы намісто русинського товмачив на великоруськый язык. Написав Руську ґраматику, быв права рука Добрянського. Уд 1859-го года до смерти быв парохом в Ізї, пак не чудо, же туй у два десятилїтия до світової войны быв центер схізмы, православного двиганя, пудпорованого из Кієва.

Меже їх послїдователями треба спомянути Анатолія Кралицького (1834-1893). Без сомнївку талантный протогумен унґварського василіянського монастыря у своих повіданях увічнив живот містного народа, тоты повіданя, правда, в ильвовськых óданях печатали ся, сяк не могли прямо вплывати на пудкарпатського читателя. Як історик завзято зберав памяткы містної культуры (спомянїм на куруцькі верші Калмана Талія!), правда, ради народа и цирьковли не здрыгав ся ани перед фалсіфікаціями. Правдоподобно, же Мункачська Хроника, датована годом 1458, ото ёго 'робота'. Ун написав літературный твур Князь Лаборець, котрым пак зачали маніпуловати, як історичным жерелом.

Меже иншыма варта спомянути Ивана Сілвая (1838-1913), што пруйшов необычный путь живота. Родив ся и рус у давнуй мадярськуй немешськуй фамілії в Уґочи, де у тот час щи было колимбавоє хуснованя языка. Зачав пробовати свої силы у літературї у тот час, коли абсолютізм удсував мадярську культуру набук. Сесе и ёго ґрекокатолицька віра вели го раз на попуську дорогу, а пак ид тогды пануючому русофілському двиганю. Пуд псевдонимом Уріил Метеор став ся майплоднїйшым пудкарпаторусинськым писателём XIX. столїтия. У своюм животописї доста ся прозрадив: «Въ началђ 60-хъ годовъ мое вђдђніе въ русскомъ языкђ было еще недостаточно. Оно ограничилось простонароднымъ говоромъ. Если я принимался читать книгу, писанную на литературномъ языкђ, въ ней встречались слова, значеніе которыхъ я вообще не понималъ, или только догадывался о значеніи оныхъ; если я желалъ что нибудь изложить по русски, то прежде долженъ былъ составить по мадьярски, и то самое переводить на русскій языкъ; но и тотъ переводъ выходилъ крайне неуклюжимъ, тяжелымъ и исполненнымъ мадьяризмами; а что относится к произношенію, о соблюденіи удареній покамђсть не могло быть и слова.» И при такуй слабуй 'руськости' вун побурює ся, же є «и донынђ немало людей, отдающихъ предпочтеніе простонародному говору надъ литературнымъ языкомъ, основываясь на томъ предположеніи: будто бы образованіе и развитіе литературы должно исходить изъ живаго народнаго говора».

Уже спомянули сьме Євґена Фенцика, говорячи за ёго Листокъ, айбо мусай щи и тото додати, же вун щи єден творитель леґенд. Написав поему Корятович, подобну твору Кралицького Князь Лаборець. Александер Митрак (1837-1913) мав поетичні амбіції, айбо видячи ограниченость языка дав ся на составиня словника. 1881-го года за свої гроші в Унґварї вудав Русско-мадьярскій словарь, из котрого три тысячі еґземпларув даровав Обществу С. Василія Великого. Оберненый Мадьярско-русскій словарь вудали лем 1932-го года.

Хоть и днись меже Русинами многі сесю русофілську ґарду честуют як великанув містної культуры, судьбу сёго двиганя, творув ёго участникув опредїлив тот факт, же не мали они живого стыка из народом, из народным языком. Мож честовати їх личну позіцію, айбо їх літературный внесок быв лем другорядый. Наперек сёму, щи на зачатку чехословацького періода русофілськый стрем быв у публікаціях опредїляючый, хоть и не мав пуддержкы русинської людности, ґрекокатолицької цирьковли вадь значных партій.

Мадярська волода любила бы была перемінити сесе нестерпноє положиня и зато, зачавши из школства, бізовала на Ласлова Чопея составиня школных книг. Язык сих книг поправдї близко стояв ид народному, а главноє помышлиня было, жебы потовмачити на русинськый язык тоты учевникы, што тогды ся хусновали. Волода зачала вудавати и єдну новинку пуд назвов Недђля (1898-1919), а уд 1886-го года в Унґварї вуходив русинськый часопис Наука. И меже писателями такі были, што давали позур на народноє образованя и писали народным языком. Юрій Жаткович (1855-1920), душпастырь из Стройны, котрый быв автором доцїле фаховых історичных робот, написаных по мадярськы, дакулько повідань появив по русинськы. И Авґустин Волошин, котрый ся прославив своёв пузднїйшов політичнов ролёв, зачав свуй літературный путь як писатель-народник. Вун редаґовав Науку и 1907-го года опубликовав єдну доброго уровня ґраматику.

У сюм періодї ид народнуй культурї май ближе стояли жанры и проявы самої народної культуры, основані на розличных фолклорных формах. Відїли сьме, як уже скорше світ народных віровань проявив ся у зборниках. Александер Бонкало вказує и на тото, же пиля удсутности образованої авдіторії, читательської цїлови, у русинськуй народнуй поезії не была така своєфайтова цензура, котра у мадярськуй історії вплывала на творы духовної культуры мадярського народа. Ипен зато сесї отворинї, без майменшої нещирости творы, народні балады, баї, казкы много што можут повісти нам из русинської прошлости. При зачатках збераня русинської народної поезії стояли мадярські етноґрафы. Етноґрафичні роботы первых зберателюв: Тівадара Легоцького, Михайла Фінціцкого, Антонія Злоцького, Калмана Жатковича идр. – появляли ся майбулше у мадярськых фаховых журналах и публікаціях. Не случайно, же унґварська секція Мадярського Народописного Общества образовала ся уже 1891-го года. Цїле обєктивный и все готовый на діскусію Александер Бонкало у своюй моноґрафії, говорячи за народні співанкы, балады, и сам ся пуддає їх зáманї, лірично говорит за сесї співанкы и за оживаючі з них образы русинськых відикув и Русинув. Дає на позур, же из сих співанок мож увідїти ґаздусько-соціальноє положиня русинського общества. Характерно и тото, же з них можеме познати такой вшиткоє ростинство и звíрядь Карпат и тот землеписный реґіон, у котрум Русины, де роботу глядаючи, де як катуны, де як слугы оріентіровали ся, гикой дома. Майкрасші у русинськуй народнуй поезії балады и баладичні співанкы. Говорячи за русинські історичні співанкы, припоминат нам, же герої туй сут не из украинської історії, ай король Матяш, Раковцій и Кошут (онь сесе послїдноє май інтересно, тадьбо знаєме, як даякі изглядователї ипен тото пробовали доказати, же у русинськуй народнуй поезії сут мотивы неприятельства сопротив Кошутови). Як лáкутку удцітуєме єдну, по мелодицї куруцьку співанку, што має и пузднїйші елементы, котру и Бонкало достойнов увагы держав.

Сесю історичну співанку тіпичнов числит и Дюла Ортутай у своюй роботї Русинсько-мадярські поязаня у народнуй поезії. Бонкало дотычно сякых співанок твердит, же козацькі и великоукраинські мотивы проникли за Карпаты лем у майнедавнум періодї. Зато жалустноє тото змаганя из совітської добы, котрым ся старали доказати ипен сопротивноє.

Робота Ортутая вказує и множество иншый паралелій, што яжут народну поезію Русинув ид історії Карпат и Дунайського пóріча. Народописні податкы, курті приповідкы, співанкы, пóвісткы, подані автором, май непосередно и лїпше гикой політична арґументація доказуют, же русинськый народ, хоть и ограниченый етничныма границями свої вутцюзнины, перейшов єднов історичнов дорогов из народом мадярськым и в прінціпіальных моментах прошлости и наперек антімадярськуй пропаґації стояв по боцї Мадярув.

Ортутай, удкликуючи ся на Годинку, констатує, же в історії русинства ачий майрішителным часом была доба куруцька. Годинка пересвідчиво доказав, же у часї слободителної войны каждый тритїй Русин став у шоры Раковція, и без малого половка из них пожертвовала свуй живот за ідею мадярської (а при тум и русинської) слободы. Сякоє не годно пропасти без памяткы у народнуй відомі. Тай зуправды, у смутных, упалых пословицях сёго народа, што мав нелегку долю (Буде, як Раковцій прийде: сежто ниґда), руно як и в леґендах за будушлуючого князя (вадь сына му), котрый колись-то прийде дому – жиє тото пониманя, же сеся слободителна война за них, за худобный народ точила ся. У три годы по смерти князя, 1738-го года, на сїверо-восточнуй Верьховинї розгірило ся, же Ёвжеф Раковцій, сын князюв, дому вернув ся и ходит перебратый меже людьми. Воздухы ся нагріли, нещастный люд из нáдїёв ждав, а нові землепаны и собі у каждум торговцю, подорожнику відїли куруцького аґітатора. Дюла Ортутай меже повіданями майславнїйшого приказовача Михайла Федича – што быв русинської пóроды, айбо родив ся уже у мадярськум окружиню, зашто споив фолклорный світ обох народув – найшов леґенду за скрываючого ся Раковція и за тото, як го прозрадили. Бо народна відóма живит ся не значущыма історичныма датами, ай вічныма истинами, што скрывают ся за історичным дїянём. Ортутай нам подає и русинські повідкы за короля Матяша, указує їх поязаня из локальнов історіёв. Чудно, же й Ортутай прияв тоту думку, што ся росширила уже у нашум столїтию, гибы удносины русинського народа и Кошута уже не были такі непохмарені. Сяк зато стало ся, бо мадярськый етноґраф не знав тот уже горі спомянутый нами факт, же рекомі антікошутовські русинські співанкы дали были написати у цісарськых галичськых полках, а в нашум столїтию історикы и фолклорісты, што стратили нерозрывну поязь часу, найшли їх и удцітовали из них. Вєдно з тым, Ортутай найшов у русинськых співанках, котрі подав, признаня мадярського вітязьства, чуство общности, зато роспур тот лем излудный, тым булше, же у русинськых народных співанках, найме у катунськых, зась лем видко прояв родинської душі.

Ортутай у курту минуту примириня щи оптіміст. Кличе на помуч дух Едмунда Еґана, Мікловша Барты, Ендре Одія, тужит по такуй Мадярщинї, де буде пановати дух слободы и соціальної справедливости, пуд котрым ся зыйдут вєдно мадярськый и русинськый народы, вірні народы Раковціёвы. Їх судьба, вобще судьба Мадярської Краины зависит уд того, ци реалізує ся тота туга. Історія – ги нераз перед тым – и нынї зрадила не лем сесї два народы, но и вшитку розлогу сериднё-восточної Европы. И будьме щирі: сам Ортутай не убстав вірный сим ідеям.

Ласлов Варій Фабіан, аналізуючи зобрані ним балады из періода по 1945-м, занимат ся товмачинём фолклорного покладу на мадярськый язык, новочаснов тіпізаціёв баладного матеріяла, аналізом сістемы мотивації. В опубликованых ним зборниках силно ся дає вчути тото наміриня, жебы сись етноґрафичный матеріял удокремити уд ёго сериднёевропейського контекста. Из роботы Ласлова Варій Фабіана видиме, же сесе лем исчасти ся му повело. Пиля тых вплывув, што поправдї уддїёвали из-за Карпат, вшелияк, не чажко ся находят западноевропейські поязаня – беручи порунаня из родинського умілського жанра – одомашненость туй, у світї ґотикы, зудты привандровалых тем. Окрем сёго, видко муцный вплыв мадярського фолклора (хоть зборникы намірено убминают теріторії из мішаным жительством!) и проникнутя мадярського языка у тот архаичный вадь и новочасный текстовый матеріял, котрый творит майцїннїйшу часть русинськых народных балад. Сесї знакы тысячолїтого вєдножитя природні и взаимно богатят культуры.

Што ся дотыкат музичного матеріяла, уже Иван Гарайда, значуща постава Пудкарпатського Общества Наук, оцінюючи єден зборник співанок, давав на позур, же у сюй крайни вказує ся даяка двуйнистость. У восточнум кутї пануют мелодії коломыйкові, докуль май на запад характерно мелодичноє співаня. Сесю двуйнистость признавала и єдна из первых изглядователёк русинської народної музикы, др. Марія Патакій. Она зазначат, же на русинськых церькуных співах відїти восточный вплыв. Вєдно из тым меже розличныма конарями русинського народного умілства ипен народна музика прияла до ся майбулшоє мадярськоє уддїёваня. Оно, прото, взаимноє. Бийла Бартовк, родак сёї крайнї, у своюй поруналнуй роботї, при котруй зобрав дас сто мелодій у пудкарпатськых русинськых селах, установив тото, же мадярські кондашські новты появили ся на вплыв коломыёк и розвили ся у вербункошну музику. Кидь ид сюй арґументації додаме тото, же вєдно йшли воёвати, вєдно служили у войську, контактовали як ґазды, скотарї, твержиня Бартовка щи булше видят ся правыма и дустают характер історично-розвоёвый. У новійшуй добі мадярські народні мелодії дуже силно вплыли на твориня русинського мелодійного богатства. Як указує Філарет Колеса у зборниках русинськых (1923) и галичськых (1929) співанок, сорок процентув пудкарпатськых співанок сут мадярської пóроды, щи й за Карпатами такых співанок є до двадцять процентув. Мадярськый вплыв відїти у закончинях мелодій на покрученых мадярськых приспівках. Часто мадярська мелодія из другыма словами, из другов функціёв появлят ся у русинськум фолклорї. Окрем сёго, сут такі русинські мелодії, што иншыма своима знаками (пурваный рітм, новоє мадярськоє вединя мелодії, мадярськость музики итд.) вказуют родинство из мадярськым фолклорным богатством. Окрем спомянутых воинськых и ґаздуськых общих условий помагало сёму и тото, же у часї вурунаня обычный быв сезонный удход на жниво у Низину.

Хоть у чехословацькум періодї робота збіглых уд комунізма еміґрантув при чискуй пудпорї принесла из собов пробалованя ширити восточну музику на Пудкарпатю, она дала лем оманливі результаты. У куртум часї автономії Руської Крайнї научна ґарда, што ся ґруповала довкола двоязычного часописа Зоря-Hajnal зробила велику роботу и на ниві музикы. Варта спомянути роботу композітора, зберателя и аранжера народної музикы Дезідера Задора, што продовжовав Бартовкову школу. Ёго зглядованя Коломыйкы у русинськуй народнуй поезії появило ся у спомянутум часописї 1942-го года, а в соавторстві из Юріём Костюком и Петром Милославськым удав книгу за русинські народні співанкы. Сесе вуданя 1944-го года, правда, стало на довгі годы лебіжов піснёв зберательської и аранжерської роботы. Маніпулована культура совітської добы остро уважала у первум рядї на етноґрафичні публикації, змагала ся огнём-желїзом вупалити народні языкові елементы, противні украинському літературному языку, алерґечно реаґовала на містні знакы музичної культуры. Характерно, же ани здалеку не русинофіл вадь мадярофіл В. Гошовськый быв єдинственный, ко на пудкарпатськум народнопоетичнум музичнум матеріялї змуг ся вудати фахову книгу – у Москві. Бо московські музикознателї не были пуд панованём містных вожаюв. Ся книга подробно говорит за вусям пудкарпатськых музичных діалектув, їх мелодійні призначностї, точно зарисовує землеписну границю росшириня коломыйкы. Очевидно, же кидь Русины хочут истворити свою властну музику, у 'высоку культуру' приведе їх путь Бартовка и Кодаля, а у змаганях своих мают ся операти на народну музику.

Майдавнїйші памяткы русинської архітектуры – деревляні церьквы. Податкы Юрія Домановського из 1936-го года вказуют, же, на превелику бану, булшу часть їх розберали, коли матеріяльноє положиня містної общины дозволяло поставити камняну цирьков. Но и тоты деревляні церьквы, што ся поубставали, вулучно красні памяткы. Історично ся сформовали три стілї церькуного ставляня. У Марамороши на вплыв Ардяла росширила ся ґотика (Шандрово, Салдобош,^[29] Сокырниця, Данилово, Колодноє, Крайниково, Новоселиця Нижня, Апша Серидня). У Береґу и каммай у долинї Латорицї домінує бароко, не у послїднум рядї як послїдованя родовому стілю Софії Баторій и Раковціёвых (сяк поставеный сам чернецькый монастырь, котрый хоть камняный, айбо мінту взяв из сел вышної части долины, як Быстрої, што днись золляла ся из Свалявов, верховинської Каноры, и булшераз переношованої еклектичного стіля цирьковли у Шелестові). У лемкуськум відику находят ся церьквы видливо восточного стіля: туй землепанськый вплыв быв майменшый. Про сїверо-западну часть відика, долину Уга и притокув, характерна трёхдїлна шатрова цирьков. Сякого тіпа красні, умілсько довиршині церьквы в Ужку, Сухум, Вышцї, Костринї, Соли, Чорноголові. В уднукашнум убладунку церьков містами відїти вплыв стіля ренесансного, барокового и цопфового,^[30] айбо передусёго можеме ся туй зачудовати народнуй придумливости и чуству красоты.

В ужгородськум сканзенї фахово на высокум уровни вубудовали село-музей. Из каждого відика Пудкарпатя, котрый має свуй ставлярьськый стіль, перенесли по-по єдну хыжу вєдно из єї уднукашным убладунком. И туй видко, як у другых конарях народної культуры, своєфайтові призначностї, зачавши уд гуцульської ґражды (запертого ґаздуського двора, што мав даяку оборонну функцію!) до вказій хыж из етнично мішаных відикув, як сериднёє межеріча Латорицї-Боржавы, Нижнїй Мараморош и долишняцькі села. Сесї послїдні такой анимак ся не розлучают ани членованём, ани конструкціёв уд хыж у довколашных и низинных мадярськых селах. Остра розлука є лем у фарбі. Тоту такой крикляву синю фарбу не мож собі представити меже білыма, глиняно-жовтыма, даколи чадово-чорныма хыжами на Сериднюі Тисї. Пóкрытя стріх, што на мадярськых, што на русинськых хыжах у сюй богатуй на лїс крайни єднакоє: шинылы. Уднукашный убладунок як хыж, так и церьков робит чисть русинськым ремеселникам, майстрам народного умілства.

Дуже цїнні и з никаня етноґрафії будовлї, предметы умілства и промысел, поязаный из лїсным ґаздуством, вказує сінєвірськый тереновый музей дереварьства и сплавляня, што пиля погуршаня ґаздуської сітуації є у все мізернїйшум и ветешнїючум ставі. З другого боку, у даякых общественных будовлях, каммай у готеларьстві и гостёвництві множат ся приміры того, як містні архітекты змагают ся народні традіції вмонтовати у свої роботы. Помагає сёму хуснованя опредїляючого, никаючи на стіль и традіцію, матеріяла, дерева.

Май видливый, май познатый, такой леґендарный конарь русинського народного умілства – рукодїлня, за котру написано много зглядовань. Жебы реконструовати реальноє положиня, удцітуєме єдно давнїйшоє зглядованя, написаноє у часї роспаду чехословацької республикы. Взимі 1939-го года Иван Керекеш, учитель ужгородської промысловкы, из сёв темов мав серіял на радію. У своюй роботї усиловав ся опредїлити розвоёві точкы русинської людової культуры. Намісто подробного розбора дав много незначн? х фактув, што не може не стямити и лаик, из котр? х хотїв искласти єден общ? й образ.

Як вурушну точку бере тото твержиня, же русинськоє народноє умілство у серединї XX. столїтия – зрілоє, дозрітоє умілство. «Скромні робутникы народного умілства вказуют бізувні знакы умілської и ужиткової здалости, они... люде простого пониманя, в їх роботах, в їх обычаях не лем видко, чути народный и містный колоріт, живеный тїсным язанём из їх давным родом, ай цїле унікальну, удбиваючу чисті жерела свого племени, своих обычаюв, дослїдну и вукрісталізовану культуру, яка и є своєфайтовым русинськым народным умілством» – читаєме у сюй студії. Автор при своих етноґрафичных изглядованях найшов відикы, де сеся самобытна русинська народна культура задержала ся через столїтия у повнуй нерушаности. Сесе так прузвані верховинські відикы лїсоватых Карпат. Меже сима мараморошська котлина, найме порунано майбогатшоє гуцулськоє 'главноє село', Ясїня. Русинськоє народноє умілство вказує правый образ животных убстоянь Русинув, говорит Керекеш. Гуцулська и русинська народна культура туй така неповторима, же и меже вуробками, што ся роблят на масовый продай не увидиме шаблонность, и днись задержало ся тїсноє язаня из давнодавныма традіціями, што вубудовали ся через побожну містику и пуддержуют ся силно фанатізованыма попами.

Оріґінальноє русинськоє народноє умілство ексцелує богатством переливув и многосторонностёв. Русинські народні вуробкы не лем своёв оріґінальностёв правоє умілство – независимо уд спомянутої закорінености у містичных представах – но и зато, бо у повнуй мірї золляті из душов. Вуробок каждого русинського майстра-умілця все живо удбиват, содержит у собі умілську одуховненость 'божого різьбаря', прімітивну, айбо захватуючу побожность свого творця. Ціфрованя на русинськых вуробках из óвернутых баранячых кож, фарбині простов техников, натулько многотварьні, же лем у друбных деталях найдеме подобность. Сорочкы из высоков шиёв, так прузваным 'фараметликом', богато вушивані, но ани туй не найдут ся два єднакі блокы вушиваня, лем главный мотив годен быти єднакый, а все на деталях мож указати рóзлуку, котра свідчит за богату фантазію, придумливость изготовителя.

Пиля бізувної рукы майстра вуробок часто нам припомяне дїточу играву фантазію, блискачу інтуіцію. Їх спонтана творчость отварят перед нами світ чуственых проявув, окремішного наставиня, приближености ид маєстатнуй природї. Сись богатый світ наповнят їх мотивы страшныма семиголовыма шарканями, містиков, чудесами. Ко годен зазирнути у душу такої мараморошської молодицї, што вуробляючи 'казайку' (кожушок) переносит на ниї розмарный світ своих думок. Якоє байноє ростинство и звірядь можут відїти єї очі, кой без всякого лоґічного плана, лем из автоматичным майстерством парадит нитками розличної фарбы, прошиват баранячу казайку, вадь сорочку из грубых леняных вадь конопляных ниток, котра не стратит свою вартость ани зато, же навперед ладит ся на продай.

Ручні роботы технично зробині из основностёв. Тадь и порозумително, бо сесе плоды довгых спокуйных годин, тихых днюв. Село уже простотов своёв противостоит варошови из ёго верьхотворами ставлярьства, створеныма варошськым чоловіком. Не мож рунати шіковну тякливость простого селянина, приводити єї на общый именователь из часто до уноты вуграненов культурностёв ученого чоловіка. Первый видит ся, гибы заубстав быв за другым, а приця ёго здалостям, основаным на обычаях, ниґда не годны будеме ся вурунати, бо вун ся из нима вродив. Простый сільськый чоловік, што робит на своюм обыстю, не банує за втїкаючым часом, не скупый го вудати кулько треба. Сільському чоловікови час иде помалы, видит ся стояти. 'Механизованого' варошана затїгує тверда гонитва за скыбов хлїба и возможность скоро забогатїти. Личного живота не має. Напротив тому стоит радость, што ся крґє в роботї сільського чоловіка, великый епос такої роботы, котра у многых случаях иде на граници 'черезмірної бабрачкы', а зато сеся видяча ся черезмірнов бабрачка приносит доброты якости и основности, котрыма ся вуказує народноє умілство.

Меже декоративныма средствами домінує орнаментальна ґрафика. Удбочиня сут лем результатом простых убстоянь живота, віры, конфесії, бабон вадь традіцій. Благородность óробкув, археолоґічна їх оріґінальность пробудили інтерес ид умілству народа Пудкарпатя из ёго приятным споинём орнаментальных узорув у вушиваню, ткачстві, різбарьстві.

На вуставиню 1935-го года у Празї мож было відїти, які варіанты ноші и вушиваня сут по розличных відиках и селах. Сесе доцят порозумителноє дїло, бо ноша все май тїсно поязана из містом, ги приміром, різбарьство вадь горчарьство, керамика. Вурізаноє танїря хустськых різбарюв, ёго декоративні елементы мож відїти по цїлуй Верьховинї, на гуцулськый деревляный крест можеме натрафити по церьквах и капличках уд Ставного онь до Требуші,^[31] айбо пиля шитя и ёго декоративных узорув паде до воч видлива рóзлука.

Русинськоє народноє умілство дїлит ся на четыри відикы. Май самобытнїйшый є высокогорськый край, покрижованый долинами, Верьховина, де традіційно вуробкы свої вушивают крижиком майбулше черленов, синёв и чорнов нитков. Уд Волового^[32] до Хуста – сесе відик 'лишакув', лїсных люди. А тых, што жиют у юго-восточнуй части вирьхнёго току Тисы, 'гуцулами' кличут. Верьховинськый горськый відик такой нич не родит, край дуже худобный, без культуры, из деревляныма хыжками без коминув, нагадуючыма хлївы – сякоє положиня фіксує опис 1939-го года. Люде и скут жиют вєдно, роздїлині лем перегородов из ляць уд спода онь пуд повалу. Хлїб из тенґеричаної мукы печут. Полотно на платя правлят из грубо очищеної уд лыча коноплї. Туй лем дуже порідко де трафит ся май добробытный, май богатый хутарь.

Уд Уга такой до Латорицї, до Свалявського відика, вушиваня так прузваного 'турянського тіпа'. Туй призначні мінты чорного тона, меже котрі ся заклинюют фарбляні платкы и розличнов техников зробині віртуозні вушиваня. В основі є бессістемное, хаотично перемінистоє вушиваня крижиком из білыма язїлями, вустаючыма, реліфныма, часто на 3-5 міліметрув над полотном пуднятыма товстыма стегами. Иншакый и круй жунської сорочкы. 'Турянська' рукодїлня дуже скромно вказує. У подаєдных селах рукавы и ґалірь мужської сорочкы лем мало парадят, вадь и докус нияк.

Перед світовов войнов ткачство и різбарьство дуже ся культівовало. Щи и днись мож найти меже різбарями прирожині таланты, а по хыжах праві давні шіфоны, столы, ложкы, полицї, украшені давныма оріґінальныма орнаментами. Сесю давну орнаментику на югу уже силнїйшоє перемішованя польського, словацького и мадярського жительства з булшої части стерло. Де убстала щи традіція вушиваня, там перебрала форму узкых, продовгастых вкладок, скопірованых из книжок. Хоть сесї вкладкові мінты красні, не вукликают у нас почув давнины. Щи поубставали ся даякі села, де прекрасно знают ткати, напримір, у Великых Лучках пуд Мукачовом, в Онуку пиля Сивлюша^[33] и в даякых селах в окрузї Ужгорода, айбо туй у рисунку тканя уже мож відїти мадярськый вадь румынськый вплыв. Пышні черлині смугы из зеленыма, синїма и жовтыма цвітами не прозрадят ниякоє сходство из ґеометріёв давных мотивув и їх тональнов основностёв.

Тритїй відик из оріґінальным тіпом ушиваня – край 'лишакув', зачинат ся пиля Вышнёго Сінєвіра, де жоны носят сорочкы до кусточок довгі, и простерат ся стремом на юг до мараморошської рунины. Фактично се Мараморош. Крижкові мінты туй ушивают памутовыма и вовняныма нитками, формуючи на лицю цїлисту платку рисунка, котрый ся остро вуимлят из полотна основы. На рубах товщі и тонші ниткы заяжут узликами, так жебы друбнїйші мінты сплыли ся из булшыма платками. Фарба и величина сякых платок уд села до села дуже ся мінят. У Нижнюм Сінєвірї на жунськых сорочках вонкашна часть рукава цїлком заповнена великыма простокутныма трикутами, а у Довгум лем узкі смугы перемінюют ся из крестами, покладеныма на середину. У дївок – жебы порузнити уд молодиць – вушиваня доповняют тканём у фарбах.

На мараморошськуй рунинї, што родит посонячник и тенґерицю, жуночкы парадят ся у таркасті платя, а як прийде суровійшый час, носят красно вушиті кацабайкы. Даякі приналежности шатя шовкові мают. Молоді жуночкы украшают голову пантликастым вінцём. На шию берут коралькові мониста, котрі майкрасші у селах долины Тересвы.

Айбо уд ушиткых названых тіпув май ся окремит ушиваня 'гуцулув', жиючых пиля Чорної и Білої Тисы. Уд Великого Бычкова зачинат ся сись віртуозно-бравурный фарбистый стіль, котрый ся вказує нам своёв восточнов пышнотов. Сесї 'крижикы' густо помішані из 'пувкрижиками' и другыма густыма мінтами и перебрані из давного тканя. Якый бы не быв ґенез гуцулського народного умілства, уже лем самов малярськов красотов заслужит на увагу сись юго-восточный кутик Пудкарпатя меже хрыбтом Карпат и румынськов границёв.

На переломі столїтия русинськоє горчарськоє ремесло, што розвивало ся у друбнїйшых центрах не могло стати у конкуренцію керамичным заводам. Убстало ся лем простоє вуробиня горщкув, без парады, из простов убливов. Драговська керамика и днись така. Общый образ пудкарпатського горчарьства доповнят процвітаюча над Білов и Чорнов Тисов вуроба давногаличськых декоративных блюд, и предметы горчарьства из Ужгорода, Хуста и Сивлюша, котрі пуднимают уровень убладунку домуств у верховинськых селах. Сесї вуробкы уже докус мадярські.

Гуцульска рукодїлня не уступит ся давногаличськуй и галичськуй, а вуробкы из Ясїнї, Кобылицької и Косовської Поляны перевысшают єї. Лем мало ся юй уступат якостёв різбарьство, но се уже скорше традіція, гикой живоє ремесло, и нынї доста чажко найти дись по ґаздуствах удкладеный, вадь на пуд испрятаный óрізаный вадь паленый крест, образ, оковану мідёв-желїзом урну, стару судину, ложкы, кросна. Айбо цїлком традіція не вмерла, бо и днись трафляют ся шіковні різбарї и палячі, які вказуют майстерство давно минулых часув.

Русинськоє народноє умілство, зачавши уд якостної стороны матеріяла и до естетичної цїнности, котру перед нами отворяє, знає нас все зачудовати и своёв оріґінальностёв, котра означає продовжиня житя русинськых народных мотивув. И туй, як в иншых сферах народного возрожиня майперва завданка творити умілство, основаноє на глубокых корінях народної традіції, на сюм будовати и находити повну збруйницю спрятану, ци щи ненайдену у многостолїтум опытї народного умілства.

Сут щи два такі околы умілства, де до 1918-го года, держачи ся крітерія нації, народа, лем чажко найдеме окремішный, самобытный матеріял. Сесе малярьство и музика. У музицї пиля народної музичної культуры можеме говорити лем за церькуну музику, што є у многум чужого коріня. Збруйниця вуказовых средств образописного умілства лем по роспаді бировани вказує бізувно містні знакы.

На теріторіях обываных Русинами лем по áстровуй революції^[34] образовали ся орґаны самоуправы – на удлуку уд Румынув, Горватув, Сербув и Словакув, котрі орґанізовали Народні Рады скорше. 9-го новембра 1918-го года в Ужгородї створила ся 35-членна Мадярсько-Русинська Народна Рада, котра ся держала прінціпа теріторіяльної цїлости. По єї думцї «зато мусай было створити народні рады, обы вшитко русинство згорнуло ся в єден табур и так могло противостати Украинцям, Румынам, и Товтам, котрі хочут го анексовати.» Предсїдник Народної Рады быв Сімеон Сабов, а секретарь – Авґустин Волошин. 21-го новембра ид ним ся приключила мараморошська Русинська Рада, а 5-го децембра 22 села жупы Уґоча. Лем пряшовська Народна Рада была часточно пуд чехословацькым вплывом. Каролїёва волода 15-го децембра 1918-го года пуд числом Х. вудала народный закон, котрым опредїлила теріторію Руської Крайны величинов 17 945 км², што включала повну теріторію жуп Унґ, Береґ, Мараморош и Уґоча, з тым и мадярські и румынські села тых жуп, но не включала русинські відикы Земплина, Шаріша, Спіша. Уточниня границь автономії удклали надале. Силов сёго закона опредїлена крайня мала 1910-го года 848 428 обывателюв, из того 356 067 Русинув и 267 091 Мадяра, 94 273 Румынув, 93 047 Нїмцюв, 37 950 Словакув. Кладучи у границї нынїшної Закарпатської области з того было 602 774 душ обывательства, из них 334 755 Русинув (сеж дуже близко до предешного числа), 184 789 Мадярув, 63 561 Нїмець, 11 460 Румынув, 6 344 (!) Словакы. Иншых народности было ниже 200 душ.

У смыслї Х. народного закона у Будапештї створили міністерію Руської Крайны, на чоло котрої йменовали Ореста Сабова, бывшого володного комісаря у дїлах Русинув. У мукачовськуй столици у чоло крайнянського уряда поклали Авґустина Штефана.

У часї франко-чехословацької окупації Верьховины демаркаційна лінія тягла ся через жупу Унґ на теріторії нынїшної Словакії коло Ваян. Тогды щи Томаш ґаріґ Масарик и Едвард Бенеш по силї тайного договора 1916-го года населеноє Русинами Пудкарпатя из варошами Мукачовом и Ужгородом удносили ид Руськуй сферї інтереса. Республика Рад, лишивши закон Каролїя у прінціпі нерушаным, наміряла ся Руську Крайну доповнити русинськыма теріторіями Земплина и Шаріша.

По упадку Росії и завединю булшевицького режіма, по конзултаціях из союзниками и на куртый час повсталов Украинськов Республиков зачала Прага збруйный и політичный гарц за добытя Русинії. Про сесе вухусновали и Народну Раду вувандровалых Угро-Русув у Америцї, котра на скрентонськум 'конґресї' пуддержала жаданя, жебы Пудкарпатя 'из широкыма правами автономії' приключили ид Чехословакії. Дякуючи сёму на паріжськум мирнум догваряню представляв Русинув Григорій Жаткович, юрідичный радник Дженерал Мóторза. Народні Рады Пудкарпатя – котрі нико на мирнум догваряню не представляв – уже по румынсько-чехословацькуй окупації, у часї заведеної при нюй штатарії часточно щедрыма обіцянками прихылили на приятя пражськых планув. Реалізації чехословацькых планув у многум помуг украинофілськый стрем, провадарь котрого Авґустин Волошин тогды и у слїдучых десятьлїтиях проводив дволичну політику.

У септембрї 1919-го года по сен-жерменському договору Русинію приключили ид Чехословакії из тым, же на сюй теріторії має ся вубудовати широка автономія про Русинув. Мирный договор границю меже Словакіёв и Русиніёв опредїлив по ріцї Уг и по желїзнуй дорозї Чоп-Ужгород, май посунувши демаркаційну лінію на нехосен Русинув. Из нынїшного Пудкарпатя щи 11 сел бы мало припасти Словакії.

Тогды пуд чехословацьку власть трафило заселеноє Мадярами пасмо уздовж желїзничної лінії Чоп-Батёво-Неветлен, жебы успокоити інтересы Малої Антанты у прямум желїзничнум споиню. Пудкарпатська Русь мала тогды теріторію 12 656 км², обывательство пудля первых чехословацькых исписув у фебруарї 1921-го года – 604 593 душі. Из 11 унґськыма селами, што приключили ид Словакії – 612 442 душі. Рузня майже у 8 000 люди, вуимши 500 душ, сесе Мадяры были. Уд сих исписув зачавши, кидь хочеме знати, кулько было мадярського жительства, треба собі помагати історичнов демоґрафіёв. Бо при первуй республицї у число самостойных народностий зачали раховати Жидув, што дотуль были роздїлині меже мадярську и нїмицьку народность. Кой Жид ся голосив ид мадярськуй народности, власть санкціоновала, же муг трафити до темницї за окламство. Часть Циґанув, што тоже як самостойна народность фіґуровали, записали Мадярами. Усвідоменоє фалшованя было и при записї мадярськых ґрекокатоликув, у первум рядї у селах Батар, Неветлен, Чепа, што и до днись жива практика! У варошах все є часть обывательства из нестабільнов народностнов відомов, се характерно по вшиткуй Верьховинї. За число репатріантув мож лем ганути.

Сесе вшитко взявши на позур, можеме поникати на числа тогдышных исписув на Пудкарпатськуй Руси, што вказуют нам: 372 278 Русинув и 103 690 Мадярув. Лем піціцьку статістичну хыбу вчиниме, кидь ид Мадярам додаме 7 217 душ из неопредїленов народностёв. Число Жидув у тот час – 80 117, Нїмцюв – менше ги 10 000 душ. Число Чехув и Словакув, заповнивших адміністративні посты, приблизило ся ид 20 000. Румынув, які фіґуровали у рубрицї инші, рахуючи пудля податок по румынськых селах – было пуд 11 000 душ. Исписы 1931-го года вказали: 446 478 Русинув; 116 975 Мадярув; 34 700 Чехословакув; 91 845 Жидув; 12 778 Нїмцюв; такой 12 000 Румынув. Паде до вока число чужоземных повґарюв: 16 558 душ.

Первый ґубернатор прикапчаної ид Чехословакії Русинії, котра дустала офіційну назву Пудкарпатська Русь, быв Иван Брейха. По ёго куртум адміністрованю уд апріля 1920-го года ґубернатором став ся делеґованый из Дітройта Григорій Жаткович. Ун, правда, видячи, же Прага ничраз не намірят ся осуществити автономістичні точкы мирної лагоды (приведеня у живот самоуправы, искликаня Сойма, вузначиня границї русинської теріторії), уже по єднум годї удступив ся из поста и попиловав ся вернути до Соєдиненых Штатув Америкы. Наступникы ёго, Антоній Бескід и Константин Грабарь, были вірні сповнителї чехословацької політикы, тым май, же їх контроловали пудґубернаторы чиської народности (Еренфелд, Рóссыпал и Мезник). Майдовже пудґубернатором быв Рóссыпал, котрый пиля інтересув чехословацькых без всякых завад застачав и інтересы свої аґрарної партії. Неопредїлена ілюзія автономії жила до 1928-го года, коли вступило у силу роздїлиня на провінції и Пудкарпатя стало ся єднов из провінцій республикы.

У Европі перву чехословацьку республику знали як остову демократії. Зуправдї, містні самоуправы вуберали ся, а закон о меншинськых языках установлёвав 20% границю дїля меншин, высше котрої могли будовати свуй культурный живот. Статістичні вукривиня, прото, у многых поселищах сесе чинили невозможным, май паде до вока примір Ужгорода, де уд 1930-го года упало число мадярського обывательства пуд крітичні 20%.

Зманіпулованость исписув потвержуют и податкы державных и містных уберанок. При зачатках республикы створила ся структура партій. Айбо на партії вплывала и языкова роздїленость общества, котра ся тягла уд половкы XIX. столїтия. Тоты пудкарпатцї, што себе держали Русинами, стоячи за ідею автономії, хотїли быти у Мадярщинї. Руськый стрем стояв на позіціях панславізма, а украинофілы, пуд вплывом еміґрантув, збіглых из совітської бировани, брали себе за часть великоукраинської нації.

Русины мадярофілської лінії згорнули ся довкола Автономного Земледїлського Союза, котрый меже двома світовыми войнами основав Иван Куртяк, а по ёго смерти провадив Андрій Бровдій. Ид ним мож причислити Мадярсько-Русинську Політичну Партію и Автономну Соціалдемократичну Партію. Руська Народна Автономна Партія, у чолї из Степаном Фенциком як никаючи на язык, так и на віру (православну) уд русинського стрема ся розлучала, автономізм исповідовала лем формально, як політичный маневр.

Меже руськыма партіями треба щи спомянути Руську Робочу Партію и Руськоє Народноє Здружиня. Вєдно з тым партії власти, Аґрарна Партія и Чиська Народна Соціалістична Партія, мали руські секції.

Великоукраинськый стем представляла майсилнїйше ведена Авґустином Волошином Народна Христіанська Партія, айбо туй щи мусай назвати Партію Украинськых Соціалдемократув и Партію Украинськых селян.

Пудля наставы Комінтерна комуністична партія містноє русинськоє обывательство держала Украинцями. Комуністична Партія Пудкарпатської Руси мала притум и много сторонникув меже Мадярами и Жидами. Уд них было што у 1919-м, што у 1939-м майбулше, по-по три пусланикы до пражського парламента.

Меже мадярськыма партіями Пудкарпатської Руси значну роль заграла Краинська Христіансько-соціалістична Партія, Мадярська Народна Партія, што уд 1936-го года золляли ся у Мадярську Зьєдинену Партію, Краинська Партія Мадярськых Друбных ґаздув, Пудкарпатська Партія Правa, основана 1920-года др. Ендре Корлатом. Сесї партії голосили прінціп теріторіальної цїлости, меже політичныма средствами їх, вшелияк, было много застарілого, унаслїдовали из середины XIX. столїтия свою затятость: «пережиєме!» Сесе, природно, онь по другуй світовуй войнї зробило ся докус неприятливым. Што ся тыче національної політикы, и русинськый стрем сімпатизовав из Мадярами, хоть все силнїйше дуставав властный народностный нáбуй. Комуністы мали імунітет сопротив національным проблемам, хыбаль дись-колись на росказ изгорі стали на бук єдного ци другого національного двиганя из тактичных наміринь. Руські и украинські партії шпотали оборону русинськых и мадярськых інтересув. Се злажовало ся з інтересами Прагы, котра свою навдяченость óказала и серьёзнов державнов пудпоров.

На кунци 30-х лїт пиля вонкашнополітичных причин ипен невшореность національного вопроса привела Чехословакію ид крізї и роспаду. Бенеш ищи й у своюм ужгородськум óступиню 1934-го года говорив, же Пудкарпатськуй Руси дати автономію у тот час все щи пóскоро и не треба было, бо, по ёго думцї, лем Мадярам и Жидам бы на хосен пуйшла. Уд 1936-го года автономичні партії значно розмогли ся и все твердїйше воёвали не лем за май высокый статус як части державы, но и за самоуправу, у чум Прагу беспокоила возможность будучого приключиня ид Мадярщинї, зато удтяговали и дали автономію лем за пару тыжнюв до того часу, коли Мадярщина возьєдинила пасмо, населеное Мадярами.

Переміну державности по первуй світовуй войнї Пудкарпатя пережило як ачий майхудобнїйшый реґіон сериднё-восточної Европы. Без сомнівку, пиля землеписно-ґаздуськых даности причинов сёму было двастолїтоє колоніальноє ґаздованя фамілії Шенборнув на сюй части Раковціёвого маєтку, простором 2 531 км² (такой 440 000 катастровых голдув), вадь 70% жупы Береґ, котру дустали за воєнну контрібуцію. Приблизно таку поміру мали и корунні маєткы у жупах Унґ и Мараморош, де ґаздованя вели дакус інтензивнїйше, айбо тоже в первум рядї позерали на прямый хосен. Ани мункачськый єпископ Юрій Фірцак и зачата володов так прузвана «верховинська акція» – за што сьме горі споминали – не встигли радікально змінити положиня за пувдруга десятьлїтия до первої світової войны. Забийство Едмунда Еґана, провадаря акції, котрый тужив зробити из пудкарпатської Верьховины «русинську Швайцарію» сесе сімбол, што сімболізує безнадїйность месіяшськых пудьять.

И у низиннум, Мадярами обыванум пасмі не было положиня намного лїпшоє. Пиля порунаної недостачі землї, заубсталости промысла, торговля у пасмі слабо розвивала ся, по збудованю желїзної дорогы она перейшла у многофункціональні реґіональні центры, што стали ближе ид центру державы.

По мирнуй лагодї, аж бы крайня дустала была бажену автономію, могла бы была лїпше ся концентровати на сесї задачі. Удсутство же автономії привело сесю майдалеку уд Прагы и майзаубсталу провінцію у щи гуршоє положиня. Факты свідчат, же волода чехословацька частёв и не мала наміриня дашто міняти.

Чехословацькый Народный Сойм щи 16. апріля 1919-го года прияв закон за роздїл землї. Наміриня володы было практично розбити мадярськоє пограничноє пасмо. У Пудкарпатю 35 000 населникув дустали зимлю, майбулше при Тисї на тых частях маєткув мадярськых сериднїх и великых ґаздув, котрі нова границя удрізала уд основных їх земиль! Пиля того значні телекы дустали чиські урядникы и проміненты прочиськых партій. Сяк роздїлили 4 538 га. Мадярськоє обывательство дустало 3 голды пиля Батёва – на теметув!

Булшу часть латіфундії Шенборна продали фірмі Латориця из франко-белґейськым капіталом. Мараморошська доменія Телекіюв трафила на довголїту аренду малтійському рыцарьському чину. Промысел не розвивав ся. У ґаздустві подїл промысла быв лем 2,2%. Правительство лем транспорт, будованя дорог відїло важным, жебы мож застачати сыровину про чиськый промысел. Уд 1920 до 1933-го года вубудовали 570 км дорог, из того 170 км асфалтовых, 129 мостув, из того 114 желїзобетонных и желїзных.

Мож порозуміти, чом кріза 1929-1933-го май чажко поразила сесю ґаздусько заубсталу крайню. Офіційна статістика говорит за 110 000 безроботных. У даякых конарях ґаздуства платня ся покуртала на 40% дотогдышної.

Світ онь 1932-го года дузнав ся за траґічноє положиня Пудкарпатя, коли туй походили Лудвик Рен, Джордж Гамілтон, и коли Золтан Фабрій написав Леґенду голода. Мадярська и русинська опозіція, вшелияк, уже скорше давала знати за біду и понагляла на помуч. На припоруку русинської автономної партії на яри 1929-го года секретарь партії Иван Бровдій сходив Верьховину и написав захоломшуючый репортаж, даючи на позур світу и америцькому русинству, же верховинські жителї без помочи фізично пропадут. Єдинственый чоловік, што вуйграв на верховинськум голодї быв Щерецькый, предсїдник аґрарної партії: из аґрарної помочи застачив своюй дївцї пувдругаміліонноє віно.

Чехословацькоє політичноє и ґаздуськоє везирьство добрі знало сесї факты. Податкы списув 1930-го года вказуют, же Пудкарпатя было в Европі май заубстала теріторія, положиня ёго застыло на уровни XVIII. столїтия. Напрекур тому Прага не жебы спомогла сись реґіон, ай колоніальнов данёвов діскрімінаціёв лем дале погуршила положиня. Прекрасні вина из Береговсько-Мужіёвського відика, подобні токайськым, могли трафити на торгы лем на условиях у пять раз гуршых порунано из ледаякым чиськым квасняком. Подобноє знеугодниня чинило ся при добываню и зачаточнум убрабляню дерева. Як и все у подобных случаях власть находила винного за вшитко намісто того, жебы відїла свої ґаздусько-політичні злочины. Иван Олбрахт у своих пудкарпатськых творах, што мали великый успів, на ганьбу чехословацькуй володї нарисовав не дуже онадный образ из того часу.

Чехословацькі властї были дуже непринадїяні, же напрекур худобности и усвідоменуй антімадярськуй пропаґандї, Русины щи все из носталґеёв споминают на давну володу, на вольні переходы бокорашув, жинцюв по Мадярськуй Низинї, на маріяповчські одпусты. Уже сьме споминали скорше, же Прага ся держала прінціпа «роздїли и пануй», коли пуддержовала політично-языкові змаганя, што были даликі уд тутишного жительства.

Сесе давало ся чути у каждоденности, у практицї культурного живота. Зачим пропаґанда, нашепкуюча за тысячолїтоє притолочиня, вказала ся не ефективна, зачали уддїёвати на формованя народного усвідоминя через віру и школу. Пиля года 1920 зачала ся истинна гонитва на цирьков. Прага змагала ся доказати, же церькуна унія лем Австріянам и Мадярам на хосен была, и русинському народу вернути ся треба ид вірї предкув.

Волода сюды загнала бывшых чиськых леґіонарюв из білоґардістського корпуса (сформованого у Росії из воєнноплїнных и через Далекый Восток (!) вернутого у Европу), из котрых многі привели из собов православных руськых жун. Православні были и руські тай украинські немеші, інтеліґенты, што утїкали перед булшевізмом, офіцеры. У многых селах пругнали попув, які вóходили бывші мадярські семінарії, а на їх місто дали батюшок, што ледвы знали читати-писати. Образованїйшых попув привели из Сербії(!). Лем сяк могло ся стати, же щи у дисять лїт перед тым єдно-двотысячна пудкарпатська православія, за куртый час ся розмогла на 120 000 вірникув.

Вєдно из тым вірну традіціям ґрекокатолицьку цирьков удсували у позадину. Єпископа Антонія Папа чиські властї зняли из поста, пак óказали из державы. Намісто нёго сята столиця йменовала Петра ґебея, пуд водительством котрого, хоть и в чажкых условиях, айбо вшорило ся положиня цирьковли и попуства. По ёго смерти, што настала 1931-го года у чоло мукачовської єпархії став капітулськый вікарій Александер Стойка, котрый по єднум годї быв óсяченый на єпископа. Єпископ Стойка быв своим вірникам правый отиць, приміром, орґанізовав так прузвану 'паскову акцію' при котруй за многі годы худобні русинські родины дуставали білый хлїб и паску на Великдень. Сись, відїло бы ся, невеликый ґест дустав поправдї своє значиня, коли у пражськум парламентї вказали тот камнянотвердый ощипок, котрый їв на каждый динь худобный верьховинськый люд, што не відїв пшеницї, а даколи ани тенґерицї. На полю віры и нравув Александер Стойка змагав ся до кунця представляти тот стрем, котрый пудкарпатські Русины вубрали собі три столїтия перед тым.

Майбулшый панславістськый пропаґатор быв єден буковинськый еміґрант, Іларіон Цурканович, што основав печатню, орґанізовав руську партію, котру содержали на свої гроші Чехы, и як представитель тої партії став ся пуслаником пражського парламента. В Ужгородї содержали руськый інтернат про русинські дїти из худобных родин, де воспитовали їх руські еміґранты – у панславістськум духови. Сесе поколїниє, мож порозуміти, уже рунодушноє было ид Мадярам и судьбі Дунайського пóріча.

1923-го года образовало ся культурноє общество Александра Духновича, котроє хоть и не стояло на службі панславістськым ідеям, айбо продовжовало великоруськый языково-літературный стрем из другої половкы XIX. столїтия. Зробило велику культурну роботу, мало 30 000 членув и держало свуй Народный Дом в Ужгородї. Уд 1928. до 1933-го года вудавало свуй літературный часопис Карпатскій Свђт. Предсїдником общества быв Євменій Сабов, секретарём за довжый час др. Степан Фенцик. Меже членами были спозначні люде пудкарпатського культурного и політичного живота. Ид сёму треба додати, же и політично опозіційні русинські автономістські партії пуддержовали русофілську культурну політику общества Духновича. Главна причина тота была, же стояли перед новов, дотогды непознатов опасностёв.

Се быв тоже из помочов еміґрантув укріпившый ся великоукраинськый стрем, што сопротив руському у меншинї быв, айбо аґресивностёв своёв скоро добыв собі політичну власть на Пудкарпатю. (Сякоє 1917-го года відїли сьме у Санкт-Петербурґу!) Украинськый стрем óбрав собі щи опаснїйшоє поле уд церькуного про напад: змагав ся здобыти школство. У первум рядї зачали пропаґацію меже інтеліґенціёв, меже учителями. Привнадили ид собі Авґустина Волошина, діректора ужгородської учительської препарандії, пак трафили у їх рукы ужгородська и береговська ґімназії, ужгородська мужська и жунська учительська препарандія (туй Волошин всалашив украинськых монашок), мукачовська торгова академія, сивлюшська, иршавська, бычковська, раховська горожанкы итд. Сесь стрем укріпляв ся у пражськум украинськум всеучилищу, в украинськых студентськых издружинях и на розличных высокых школах.

Меже украинськыма еміґрантами май познатым быв др. Панькевич, ґімназійный професор, што сопротив дотогдышнуй ґраматиці руського стрема вудав свою украинську ґраматику. Измеже представителюв русинського обывательства ид ним ся приключили окрем Волошина (што 1920-го и 1923-го года вудав руські ґраматикы, у котрых были и русинські елементы!) Юлій Ревай, главный інспектор школ, браты Бращайкы, адвокаты, Авґустин Штефан, діректор торгової академії и ґренджа-Донськый, майславнїйшый їх поет. Духовна остова украинського стрема, общество Просвіта, подобно свому конкуренту, обществу Духновича, основало філії по цїлуй Пудкарпатськуй Руси: на 1938-й гуд мали 250 читалень и 8 філій. При читалнях давали и театральні представиня. И хоровых ґруп было над сто.

Пиля заостреної языкової перекы чиські уряды 1937-го года провели у школах референдум меже учителями и родичами. Результат быв нечеканый. Напрекур єднакуй субвенції побідных 70% дустав 'руськый' стрем, котрый содержав и русинські елементы. Украинська ґраматика дустала неповных 15% голосув. Многым было вшитко єдно. Державні уряды рішеня не прияли, вшитко и дале завісїло уд містных політичных сил, в общественум животї, вшелияк, украинськый стрем, котрый по возьєдининю мадярського пасма перенюс свуй центер до Хуста, указовав булшу аґресивность.

Што ся тыче ґаздусько-техничної базы культуры, меже двома світовыма войнами было на Пудкарпатськуй Руси 35 печатень. Из сих булшина (20) фунґовали на основі державного таріфа, айбо часть на торговых основах. Технично были заубсталі и даликі уд уровня печатень будапештськых вадь чиськых земиль. Лем у трёх булшых варошах, Ужгородї, Мукачові и Берегові были наборні машины, инде наберали руками.

Кажда печатня заінтересована была вудавати свою новинку, бо лем так могла дустати доходок уд рекламы. Як уже спомянули сьме, печатнї зависимі были уд партій вадь цирьковли. Чехословацькыма властями основані и содержані были Державна печатня (Státni tiskarna), Школна помуч, Слобода. Из сих перва єднозначно представляла державні інтересы, у другуй быв силный комуністичный вплыв, а тритя была базов Чехословацької Соціалдемократичної Партії.

Ґрекокатолицькі церькуні и славянські книгы и часописы вудавала печатня акціового общества Уніо и печатня чина С. Василія Великого.

Жидуська (їдіш) была ужгородська печатня Мойше ґеліша. Окрем сёго жидуськый капітал быв у многых независимых и фунґуючых на торговых основах печатнях.

Мядярські публикації вуробляли у вшиткых печатнях Пудкарпатської Руси. Печатня Дюлы Фелдешія, котра уже у предишні десятьлїтия значну роль зайграла в удавательськум промыслї, вудавала заруно мадярські, русинські и церьковнославянські вуданя. У печатни Вікторія вухожовали Карпатськый Мадярськый Вістник и Жидуська Народна Новинка, у печатни Уніо АО – русинського духа ґрекокатолицькоє Убзираня и Мадярськый ґазда.

Нуканя пресы было на чудо богатоє. 1927-го года, приміром, на Пудкарпатськуй Руси появляло ся 59 періодик. Из того 22 мадярські, 10 руськых, 5 жидуськых, 4 чиські, 2 украинські, єдна русинсько-мадярська, єдна мадярсько-руська, єдна чисько-русько-мадярська, дві чисько-русинські.

Независимо уд языкової и політичної перекы появили ся хосинні изглядованя, у первум рядї из історії и містної історії. Роботы из історії Русинув, порозумителноє дїло, дотыкали ся й історії Мадярув, и наспак. Никаючи на локалізацію, очевидно, же не личность автора туй опредїляюча, ай тогды можеме говорити за містну фахову науку, коли тема зглядованя єднозначно яже го ид реґіону.

Мадярськый научник на еміґрації, Андор Шаш, бывшый участник кружка Двадцятый Вік, 1928-го года написав невелику моноґрафію Из прошлости вароша Мункач. Ищи май значуща ёго робота 1927-го года Архів прівілеґованого вароша Мункач, 1376-1850, яка нараз и моноґрафія и зборник документув, што и нынї представляє собов цїнноє жерело містної історії.

Изглядователь збирькы музея Легоцького, герешный учитель и археолоґ, Ёвжеф Янкович 1931-го года вудав у Мукачові доднись назаступної важности книгу Пудкарпатська Русь в преісторії. Вуимлят ся трёма вуданями за межевоєнный час книга Іренея Кондратовича Исторія Подкарпатскођ Руси для народа, котру автор написав про школы. Серьёзноє языкознательськоє и літературноє дїятельство розвивав Александер Илницькый, єпископськый радник, член капітулы. 1924-го года орґанізовав в Ужгородї Центральну Вірозащитну Канцеларню, котрої вуданя здобыли велику популярность меже русинськым обывательством. Степан Гладоник познатый у тум часї своим зберательством русинськых співанок.

Не никаючи на вплыв языково побаламученого положиня на творчу культуру, появило ся порунано много такых робот, што независимо уд языка змагали ся представити русинські реалії. Русинськый народ не творив ся на языкові перекы, ай своим, за столїтия вузрівшым языком и дале говорив. Варто удцітовати туй єдну зазначку Тівадара Ортутая, вузначного ґрекокатолицького дїятеля, дотычно польськых исписув 1931-го года: пудля них на восточных відиках пиля 3 250 000 Украинцюв и 1 138 000 Білорусув 1 219 000 Русинами ся приголосили.

Сись факт варта мати на позорї поязано из етноґенезом, за што сьме говорили у зачатку, айбо треба уважати и на щи май прінціпіальноє туй усвідоминя ідентітета, язык и основану на нюм культуру. На жаль, у межевоєнный час булшина пудкарпатськых русинськых, украинськых и руськых писателюв учинили ся начинём у руках політичных ґруп. Александер Маркуш, ґренджа-Донськый, Лука Демян, Юлій Боршош-Кумятськый на єднум боцї, Еміл Балецькый, Ёсиф Жупан, Андрій Патрус-Карпатськый на другум. Силно окремит ся измеже сих обох шорув Федор Потушняк, надзвычайно здалый, переимливый на модерні европейські літературні повіяня молодый пісник, котрый появив ся у тридцятых годах из своима вершами, а изгодя став ся славный як фолклоріст.

Наслїдство булшої части з них убстало ся лем фактом історії літературы. Куртоє культуро- и літературотворчоє пробалованя было пудьятоє у періодї, што настав по кунцю чехословацької добы.

По первум віденськум арбітражи населена Мадярами низинна часть золляла ся из давнов сістемов жуп. Сесе убяло вєдно 1 523 км² теріторії и 173 233 жителюв. На порозї стояло возьєдининя Русинського Пудкарпатя, но великодержавы ся сёму щи дакулько місяцюв исперали. У септембрі 1938-го года на Пудкарпатю заострило ся противостаня украинськых націоналістув и автономістув. 4-го септембра в Ужгородї Украинська Центральна Народна Рада держала 'конґрес', на котрум Волошин сформуловав жаданя. Прага тоты жаданя завергла. По сюм 20-го септембра зась мали в Ужгородї схожу, де жадали, жебы ся привели у живот Вілсоновські прінціпы. Накониць, як 6-го октовбра у Жілінї Словакы вуголосили свою автономію, Прага мусїла признати и автономію Пудкарпатської Руси.

9-го октовбра образовало ся автономноє правительство Пудкарпатської Руси, міністром-предсїдником котрого став ся Андрій Бровдій. Волошин дустав пост міністра здоровництва(!). У Прагу Бровдій подав проєкт автономії, по якому в урядах на вшиткых ведучых постах мали быти русинські урядникы, в єпархіях Русины мали дустати такі права, які належали самостойным державотворным націям. Уже сись проєкт Празї не по дяцї быв, а коли правительство Бровдія орґанізовало референдум из звіданём приналежности Пудкарпатської Руси, зняли з нёго депутатськый імунітет и заперли го у темницю, удкы ся вуслободив лем на зачатку 1939-го года.

Добру пуддержку Прагы дустав зато Волошин, котрый по арештованю Бровдія на другый динь уд имени украинської партії, што была у меншинї, перебрав власть, удсторонив представителюв русинського стрема, заказав мадярські и русинські вуданя, роспустив мадярські и русинські партії и здружиня. Вєдно из тым не прияв и вирьхность Прагы. Именованого Прагов на міністра вднукашных дїл ґенерала Прхалу, везиря чиськых войськ на Пудкарпатськуй Руси, не признавав законным членом правительства.

По возьєдининю заселеного Мадярами пасма Волошин перенюс столицю до Хуста и зачав довкола нёго пуд фурт ся розмогаючым вплывом украинськых еміґрантув и орґанізовано приходячих из сусїдства воєнных сил будовати мінідержаву, створив збруйні силы, Січ-ґарду. По неґативным оцїнам совітської історії збруйні силы Волошина операли ся на білоґардістув и петлюровцюв. Ачий точнїйше буде повісти, же галичські інструкторы зорґанізовали на защиту Волошинської маріонетної державы вдухновену украинськым стремом моложаву, часто добрі уважаючи на свої властні інтересы. Неодовго и сам 'везирь', што многораз міняв свої пониманя, став ся заручником галицькых інструкторув.

Чехословацькый парламент 22-го новембра 1938-го года прияв констітуцію автономної Карпатської Украины. Сеся державна утварь мала 11 085 км², обывательства 545 131 душу, из чого ³/₄ Украинцї (Русины), айбо много и Мадярув, Нїмцюв, меншина Румынув, булше ги 65 000 Жидув, што мали материнськым языком їдіш.

Карпатська Украина, появивша ся при пудтримцї нїмицької політикы, сама собов была на существованя не валушна. Не мала достаточного ани промысла, ани земледїлської вуробы. У булшуй кулькости мала лем дерево и суль, айбо політичні убстояня заперли перед нима торгы. Як и вшиткі трафивші у крізу и перемагаючі ся из нёв політичні утварї, и маріонетна Волошинська держава вхылила ся ид терору. Продовжали щи в Ужгородї прияті антірусинські и антімадярські пудьятя, представителюв інтересув сих двох етносув заперли до концентраційного лаґра на горї Думен. Из 'вднукашным міністром' Прхалом, котрого Волошин не признавав, лем у єднум случаи найшли общый язык: 6-го януара 1939-го года орґанізовали терорістичный напад на Мукачово, што тогды уже приналежало ид Мадярщинї.

12-го фебруара 1939-го года орґанізовали 'вуберанкы', на котрых мож было голосовати лем за украинські партії. Проіґноровавши вшиткі голосы против, за што писала и преса, у дусї будучых совітськых уберанковых комедій, нараховали читаво над 90% голосув за кандідатув Волошина, котрый на основі так добытої леґітімности искликав Пудкарпатську Центральну Раду, яка, вшелияк, фактично и не зыйшла ся. На тот час остро ся показили удносины Хуста из Прагов. Волошин ладив быв депортовати 15 000 чиськых урядникув, котрі ся приселили за пруйшлі двадцять лїт, и тоты из ґенералом Прхалом, што готовый быв свуй міністерськый пост добыти хоть и збруйным путём, пудняли ся против хустського правительства. Политїли тревожні телеґрамы Ріббентропу уд ёго хустськых комісарюв. Пиля того и мадярська волода не одобряла планы Берліна мати туй свуй плацдарм. 14-го марця 1939-го года у Братіславі Народный Сойм вуголосив самостойну словацьку державу. Єдным днём пузднїйше вуголосила свою самостойность и Карпатська Украина. Нїмицька стратеґія на тот час перемінила ся и сягла за Карпаты. Докуль у новембрі, такой по віденськум арбітражі, рішително сперали ся мадярськым аспіраціям, тепирь мовча согласили ся, жебы у 24 годины меже сима двома вуголошинями Мадярська Краина реалізовала свої планы. 15-го марця на россвітку мадярськоє войсько рушило ся ид Карпатському хрыбтови. Волошин пробовав просити ся пуд нїмицькый протекторат, пробовав зачати ся догваряти из Будапештом, што дотогды удмітовав, айбо нич из того. 16-го марця щи вуголосив прилучиня Карпатської Украины ид Румынії, пак щи тот динь, слїдом за втїкшым майнавперед главным везирём Січ-ґарды, и сам удыйшов до Румынії.

Мадярськоє войсько 17-го марця дуйшло до польської границї на хрыбтах Карпат. Ввод мадярського войська як сериднёевропейські, так и западні державы прияли на знамость. Ид сёму удцітуєме два посулські голошиня. Куен-Гийдерварій, мадярськый посул у Паріжу, 22-го марця 1939-го года голосив сяк: «Французська обществена думка... вість за історичноє введиня войська у Карпатську Русь прияла у спокою як природну подїю, як лоґічный результат роспаду Чехословакії... У парламентськых кругах чув єм, же створиня общої границї^[35] туй прияли из явнов сімпатіёв. У пресї не было такых óступинь, котрі бы возьєдининя Карпатської Руси у прінціпі не одобряли.» Мадярськый посул у Лондонї сяк мелдовав 28-го марця 1939-го года: «Русинська и словацька акція Мадярської Краины так в общественуй думцї, як и в кругах офіційных найшла порозуминя.»

Мадярськоє войсько переступило и за фактично провізорну границю словацько-пудкарпатську, котра так ниґда и не была уточнена як границя крайнї. Словакы удповіли воздушным нападом на Ужгород и Собранцї. На налїганя Нїмцюв збруйну акцію зоперли, айбо заятый Мадярами собраницькый округ и стащинськоє солґабіруськоє представительство розлогов 1 056 км² стали ся інтеґральнов частёв русинської крайнї. Взята уд Словакії, переважно заселена Русинами, айбо частёв и Словаками теріторія приналежала адміністративному представительству жупы Унґ. Сесе вєдно из бережськым и мараморошськым адміністративным представительством творило восстановену Руську Крайну, опредїлену законом 6200/1939. M.E. Термін адміністративноє представительство означав, же бывша сістема жуп сохранила ся. Сяк требало из причин адміністративных (из автономії вупав Ужгород, бывша столиця крайнї), як и з причин ґаздуськых (центер ґаздуської адміністрації Мукачово, туй было урядництво, приміром, фірмы Латориця). Учевно-культурні центры и преса тоже были 'екстеріторіальні'. Орґанична цїлость Пудкарпатя сяк не нарушила ся, радше восстановив ся збалансованый уструй, што быв до Тріанона.

По возьєдининю Пудкарпатя на куртый час было пуд воєннов адміністративов. Містні 'народні рады' вєдно из членами 'народної стражі' вуглядовали вражі елементы. Пал Телекій,^[36] жебы убминути лютостї, змагав ся воєнну адміністрацію покуртати на чим меншый час. Обы переходный період излегшити, у помуч шефу воєнної адміністрації ґенерал-поручнику в óслужбі Бийлї Новаковичу, міністер уднукашных дїл именовав свого комісаря в особі Юлія Марины, професора теолоґії. Они двоє, обы зачати орґанізаторську, будовательську роботу, обы не допустити далші конфлікты, щи до восстановиня цівілної адміністрації ліквідовали так прузвані лаґры за колячым друтом и без нёго. Уд 7-го юлія восстановила ся цівілна управа у чолї из намістным комісарём из осїдком в Ужгородї. Телекій и ёго сторонникы уже тогды ладили дати автономію Руськуй Крайни, айбо проєкт пуд натиском воєнного лобі намістна рада не одобрила.

За сим ся зачала перека, у котруй свою думку повіли и представителї містного обывательства, найме Степан Фенцик и Андрій Бровдій. Проєкт послїдного появив ся в окремум великоднум числї Руського Вістника, 2-го апріля, накладом 50 000 удбиткув пуд насловом Яку автономію хочеме? Накониць у юлію 1940-го года парламент убговорив проєкт закона За Пудкарпатську Войводину и єї самоуправу, якым ся мала де факто рішити судьба русинської крайнї.

Хоть зачавша ся тым часом война не лагодила приятю автономії у пограничнуй зонї, до 1944-го года фунґовав інститут намістного комісаря, а при нюм русинська рада, а также дуже важноє представительство міністерії земледїлства. Также были русинські представителї – у чолї из застававшым дуже рішителну позіцію Андріём Бровдіём – в обох коморах мадярського парламента. Практично прийшла в офіційный живот двоязычность. Пудкарпатськый Вістник двома языками, стовпчик при стовпчикови, печатав роспорядкы, дотычні теріторії. Подобно сёму, двома языками печатали росказы, наставы намістного комісаря и адміністративных представительств.

За пять лїт послїдовавшых за возьєдининём – гибы продовжуючи верьховинську акцію – мадярська волода завела серьёзні пудьятя у вуробі и застачаню стравного, у школстві, будованю дорог и общум розвою комунікацій. Годишну субвенцію про русинську крайню опредїлили у сумі єдного міліона пеныовув. Вєдно з тым, факт, же пиля чажкых убстоянь воєнного часу не мож было осуществити всецїлу розвоёву проґраму, много што убстало ся лем у планах.

Позіція ґрекокатолицької цирьковли уд зачатку была єднозначна. Два майвірнїйші соратникы єпископа Стойкы, Александер Илницькый, архіпастырь, каноник, доживотный член вирьхнёї коморы, главный радник по Пудкарпатю, и др. Юлій Марина, каноник, міністерськый радник, трафили у высшый державный апарат. Сопротив хустськуй маріонетнуй державі єпархія стояла за возьєдининя вшиткых общин из материнськов державов и в сюм духови наставляла вірникув. Єпископ Стойка не дожив^[37] до прихода нової бировани. Никаючи на небізувный воєнный час сята столиця не йменовала нового єпископа, ай повірила гайдудорогського єпископа Мікловша Дудаша провізорно справовати мукачовську єпархію. За три днї до того, як совітські єдиницї перейшли Татарськым перелазом через Карпатськый хрыбет, Мікловш Дудаш вєдно из кошицькым рімо-католицькым єпископом Степаном Мадарасом именовали и вусятили на помучного єпископа Теодора Ромжу, ведучого мукачовської єпархії, котрому изгодя судило ся вмерти смиртёв мученика.

За куртый час автономії мадярська волода не зробила ниякі крокы против православії, жебы не зачинати борьбу на многых фронтах. Вєдно з тым много зробила про духовный уровень русинства, культурный розвуй. Намістный комісарь Мікловш Козма восени 1940-го года подав проєкт створиня Пудкарпатського Общества Наук, котрый ся такой и зреалізовав у януарї слідучого рока. В отваряючум слові Мікловш Козма надголосив, же уд нового общества чекают не пуддержку минутных політичных завданок, ай службу на хосен культурї русинського народа. Общество мало секції: научну, умілську и народописну, а также русинського языка и літературы. Меже членами общества видиме Александра Бонкала, Тібора ґеревича, Антонія Годинку, Ивана Гарайду, Ёвжефа Ілийша, Іштвана Кнєжу, Яноша Меліха, Дюлу Ортутая (вшиткі всеучилищні професоры), а также измеже представителюв умілства Федора Манайла, Ёсифа Бокшая, Андрія Коцку, Адалберта Ерделія, малярюв, Степана Гладоника, хормайстра при єпископськуй канцеларни, вадь ипен Дезідера Задора, композітора и зберателя народных співанок, спозначного представителя школы Бартовка-Кодаля. На предсїдника вубрали Антонія Годинку, нестора пудкарпатської історіоґрафії, пензіованого всеучилищного професора, пудпредсїдником ся став Іреней Кондратович, пост предсїдника-єднателя заяв Иван Гарайда. Судьба Ивана Гарайды и ёго робота в Обществі сама собов поучна. Уродив ся 1905-го года у Зарічові жупы Унґ. Отиць му, діректор школы пуд час прихода Чехув – як тулькі ёго колеґы педаґоґы и урядникы – не склав повинну присягу. Фамілія перетягла ся до Сийкешфегирвару, туй Иван 1924-го года исклав матуры, и поступив на правницькый факультет всеучилища Пийтера Пазманя, пиля того реґулярно слухав и лекції спозначного славіста Яноша Меліха. По зысканю правницької діпломы на рекомендацію Антонія Годинкы дустає стіпендію на філозофськум факультетї всеучилища Ержийбет у Пийчу (як знаєме, сесе евакуована из Братіславы именита высша школа!). 1930-го года видиме го у Кракові, де на стіпендії польського правительства (зась из рекомендаціёв Годинкы зыскануй) изглядує історію мадярсько-польськых удносин. Рунобіжно из тым продовжує постырадуальні студії. 1934-го года дустає ступень маґістра історії, а уд 1935-го преподає на краковськум всеучилищу мадярськый язык. Участит у роботї общества польсько-мадярського приятельства, робит товмачиня из польського языка на мадярськый и з мадярського на польськый, інтензивно складує мадярсько-польськый словник. 1939-го года при нїмицькуй окупації зустає інтернованый, и лем на засяг мадярського правительства пустили го на слободу на яри 1940-го года. Вернув ся на вутцюзнину и активно ймив ся до роботы в Пудкарпатськум Обществі Наук. У новембрі 1944-го года совітські окупаційні уряды заперли го и замучили на смирть.

Пудкарпатськоє Общество Наук, щи лем родившоє ся, як можеме відїти, повивали геришні акушеры. Карпатська Недїля (котра мала пуднаслов 'новинка мадярсько-русинського приятельства') дала на знамость и тото наміриня общества, же в языковуй перицї не ладят ся операти ни на руськый, ни на украинськый стрем, ай будут публиковати свої роботы на основі русинської народної бисїды. Юлій Марина у своих памятках пише, накулько важным было діпломатичноє вединя Мікловша Козмы, пиля котрого помалы русинські політикы русофілы дуставали меншый простур в общественум животї. Но никаючи на то, же при колысцї русинської культуры стояв и руськый стрем, вшитко робили природно, без надмірности, острі никаня заглажуючи. Характерно, же коли ся 1941-го года появила ґраматика Юлія Марины, што зайграла серьёзну роль у літературнум и політичнум животї того періода, у нюй щи мож было відїти доста знакув ґраматикы великоруської, айбо зато лем могла быти оцїнена як значущый ступляй ид русинськуй народнуй бисїдї.

Сяк и печатали ся дале четыри едіції Пудкарпатського Общества Наук. У Літературно-Науковуй Бібліотецї по русинськы и по мадярськы вуйшло булше ги сорок публикацій. Ид сюй едіції приналежав и часопис Зоря-Hajnal и двотыжденник Літературна Недїля. В едіції Народна Бібліотека увідїли світло світа булше ги тридцять книжочок красного писемства, а в Дїточуй Бібліотецї – 12 книжочок. Общество вудавало часопис Руська Молодеж, што в лїпші часы росходив ся накладом 8 000 удбиткув, и Сільсько-Господарьськый Календарь, котрый мав 10 000 читателюв. За куртый час свої роботы Пудкарпатськоє Общество Наук óдало десяткы важных книг, меже нима и бібліоґрафію Пудкарпатя авторства Миколы Лелекача и Ивана Гарайды, котра и днись майважнїйшоє жерело пиля вшиткых изглядовань на русинську (вадь пудкарпатську) тематику.

Вшиткому прийшов кониць из совітськов окупаціёв. Из передняками Общества поступовали так, як из аґентами неприятеля. За судьбу Ивана Гарайды уже сьме повіли скорше, а предсїдника Общества, архіпастыря Александра Илницького тоже заперли и в арештї забили. Совітські моноґрафії, учевникы про высокі школы цїлоє пудьятя трактовали як пудкопну роботу буржоазного націоналізма, а на тых, што ся занимали творчов роботов про русинську культуру, ударили печать зрадникув. У 90-і годы, прото, много што ся перемінило, у первум рядї у фаховуй науцї. Появили ся книгы, моноґрафії по мадярськы, украинськы, русинськы, польськы и анылійськы за часопис Зоря-Hajnal, за курту, айбо плодну роботу Общества, не в послїднум рядї и за Ивана Гарайду, спозначного научника того періода.

Совітськоє войсько заяло первоє поселище Пудкарпатя, Вербяж Воловицького округа, 2-го октовбра 1944-го года. 27-го октовбра добыли уже й Ужгород. Совітсько-чехословацькый договор из 8-го мая 1944-го года заосмотрёвав, же совітськоє войсько передає цівілну управу Пудкарпатської Руси представителям чехословацького правительства у Лондонї. 28-го октовбра тоты представителї такой и прийшли до Хуста и у чолї из Франтішком Нємцом попробовали восстановити чехословацькі порядкы, што были до 1938-го года. Як видко из документув, убнародованых зачатком 1990-х годув, мадярськоє обывательство, што мусїло вуберати меже двома злами, было у сюм дїлї партнером чехословацькым властям. Меже тым НКВД и совітськоє вднукашноє войсько зачало заперати мадярськых и нїмицькых мужчин. У тїни сякої колективної 'покуты' зогнані на мукачовськый 'конґрес' 600 случайных участникув прияли вуголошиня за прилучиня Пудкарпатя ид Совітському Союзу. Бенеш у януарї 1945-го года на жаданя Ивана Туряницї, предсїдника самоназвавшої ся тогды уже Закарпатської Народної Рады, удкликав назад чехословацькых урядникув. 29-го юнія 1945-го года у Москві Совітськый Союз и Чехословакія заязали договор, по силї котрого Пудкарпатя вуокремило ся из чехословацької державы.

Совітськый Союз майзачаточно державну границю по Тисї ладив быв потягти, айбо на налїганя Союзного Контрольного Комітета так прузваный малый Береґ мусїв вернути Мадярськуй Краинї. По совітсько-чехословацькому договору родила ся нынїшна словацько-украинська границя по лінії Ёвра-Солонцї-Соломоново-Страж.

Мужськоє жительство уд 18 до 50 лїт удволокли до лаґрув, судовым порядком чинили еґзекуцію над ґрекокатолицькыма, рімокатолицькыма и реформатськыма духовниками, над не знавшыма за собов вины и зато не евакуовавшыма ся из удходячым мадярськым войськом учителями, урядниками и лїсарями (збруйна служба!). Не помиловали провадарюв русинства, меже нима и Андрія Бровдія, котрого 26-го мая 1946-го года засудив на смирть Закарпатськый областный народный суд як «наёмника гортіёвськых фашістув, ватіканського аґента, америцького шпіона». Еґзекуцію пуд премайвысшов тайнов провели у новембрї 1946-го года. Місто ёго гроба и доднись непознатоє.

Уд 26-го новембра 1944-го года до януара 1946-го года у Пудкарпатю повстала 'союзна республика' из урядныма структурами, у чолї котрої стояв профсоюзный вожай 30-х годув, еміґровавшый до Москвы и вернувшый ся тепирь як політичный комісарь при чехословацькум корпусї, Иван Туряниця. У сюй державнуй утвари пановала лем комуністична ідеолоґія, доповнена украинськым націоналізмом. Пиля роскулачованя и насилного образованя колгозув, пиля фізичного вунищиня духовных провадарюв, як русинська, так и мадярська народна ґрупа не могла мати нияку орґанізацію, окрем комуністичної. Но и туй містні комуністы были лем люде другого сорта, валушні лем про другоряді завданкы. Совітська комуністична партія на помуч містным комуністам, «зараженым буржоазнов мотылицёв», загнала на Пудкарпатя 40 000 партійных товарешув из глубин бировани.

Домак иншоє положиня настало уд 1946-го года, коли Пудкарпатя деґрадовало на єдну из области УССР. Маскарадні орґаны и орґанізації роспустили. Партія вєдно из руськым и украинськым шовінізмом у черленум шатю заказала всякый прояв русинства як самобытного етноса, а з мадярством маніпуловала як из реквізітом на палітрї братства народув, котрого ся не мож истрясти.

1989-го года зась дозволили ґрекокатолицьку цирьков. За сим подїї ся май попогнали. У януарї 1991-го года русинські, мадярські, румынські, словацькі, нїмицькі и циґанські національні орґанізації пуддержали предкладеноє русинськым обществом жаданя автономного статуса Пудкарпатю. Народный референдум 1-го децембра 1991-го года сесе наміриня пудкріпив огромнов булшинов голосув обывательства, а жителї береговського округа вусловили ся за образованя свого автономного округа. Хоть кієвськоє везирьство доднись саботує оба містні рішиня, сись прояв волї вуслободив духа из фляшкы. Окрем тых дакулькох представителюв інтеліґенції и душпастырьства, што все хранили свою русинську відóму, и меже запутанов совітськым воспитанём моложавов фурт булшоє число усвідомлює собі завданкы, котрі перед нима кладе їх происход.

Зачатком 90-х шор научных конференцій попробаловав быв доказати русинству ёго украинську суть. В арґументації навыклых на совітську школу 'офіціальных' научникув лем оживали давні леґенды и фалшивкы. Меже русинством лем ся рушила творча реконструктивна робота, и сперти єї сесе наміриня власти уже не валушноє было. Русинські представителї – вуслобожаючи ся уд зачаточных имглавых óсловинь – все бізувнїйше идут ид своим цїлям. Єден из видливых доказув сёму – проведеный в Ужгородї 1999-го года Світовый Конґрес Русинув.

Кієв днись таку позіцію заяв, же признáє русинство, кидь оно своима силами валушноє буде свуй язык и культуру привити широкым масам. Жебы удпокутовати свої давні гріхы, вшелияк, не ладит робити нич и дає повну волю містным пудкарпатськым урядникам вести смертный арьєрґардный буй против нового наступаючого русинського духа.

Совітськый тоталітарный режім порунано скоро и легко досяг свою ґаздуськополітичну цїль. Державні пудузятя, фабрикы и товарнї, транспорт и інфраструктуру комунікацій уже при вводї войська взяв пуд воєнный контроль, пак вуголосив 'народным придобытком'. Друбных ремеселникув, торговцюв заставили ити у дружества, бо урвала ся слободна торговля сыровинов и готовым товаром.

Май чажков завданков ся вказала 'колективна реорґанізація' сільського ґаздуства. Рунобіжно из роздїлом церькуных и землепанськых біртокув (меже 1945-м и 1947-м роздїлили 68 500 га) пріватні ґаздуства засполёвали у колгозы. 'Троянськым конём' колективізації было из роздїлёванём землї поязаноє створиня 'земильных общин', 'вуробных ґруп'. Перва така орґанізовала ся у населенуй Мадярами Есени, коли 13 худобных селян засполили ся и так ся вчинило ядро будучого колгоза Аванґард, пак за місяць у Росвиґові, пудгородї Мукачова, 23 ґазды соєдинили ся у колектив Дімітров. Сесю 'народну ініціативу' у юнію 1946-го года пудхопив и областный партійный комітет. На другый гуд уже 630 такых 'земильных общин' фунґовало в области (История..., 1982, бук 69.).

Айбо не муг розвуй соціалістичного ґаздуства зоперти ся на такуй низькуй (ги єдна мадярська бріґада!) перичцї. Перебравши опыт правых централізованых колгозув из Украины 1948-го года из 27 пудняли число їх на 188, 1949-го на 478, а 1950-го колективізацію завершили. Пак зачав ся переструй колгозув на пóбулші, позад котрого убстало лем 294 ґаздуства, што ся называло 'укріпиня'. Сеся тенденція держала дале и 1968-го уже было 'кріпкых' лем 148 колгозув и 16 державных ґаздуств.

Солідный промысел на Пудкарпатю не заводили. У низиннуй части цигольнї, доганові ферменталнї, дереварьські цехы засполили у тресты и так появила ся гордость совітського промысла, а на верьховинах на базі добываня лїсу и застарілых технолоґій продовжовали застачати сыровину и префабрикаты соціалістичному великопромыслу (деревный ґайз, целулозу, сїрчаный и соляный квас итп.).

Сяка бированьська ґаздуська політика лем слїдом за шоровым партконґресом дакус освіжала ся меншым рушанём, котрого габы сюды ледвы доходили. Но у сільськум ґаздустві добрі чуствовали кажду переміну політичных наміринь. По сталінськуй діктатурї на даякый час селяне дустали покуй, айбо волунтарістичні представы Хрущова за великопромыслову реорґанізацію сільського ґаздуства зась принесли драматичні переміны. Уд сільськых забрали пасла, скресали норму землї при обыстю, ґаздуствам не дозволили вумінёвати ся продукціёв, так фактично ліквідовали основу самозастачаня. Селяне тысячами мусїли динь-у-динь ходити у варош на тунїй хлїб, жебы могли вугодовати даяку худобину, што ся їм щи убстала. У глубли бировани зачали ся хлїбні бунты, што привели ид падиню Хрущова и приходу нової діктатуры.

Брежнєвськый період принюс кабінетну ґаздуську політику, при котруй політична еліта не хотїла відїти, як появили ся и розмогали ся двуйнистоє книговодство и чорноє ґаздуство, а цїль свою досягали из помочов печатаня банков, надмірного вухуснованя природных богатств и содержаня при пятьміліоннум войську щи й 16 міліонув óзброєных 'сокотителюв порядка'.

Се вшитко туй, на Пудкарпатю, пиля границї, щи май падало до вока, айбо люде у булшинї такоє обществено-ґаздуськоє окружиня, названоє изгодя 'застуй', за інерціёв приймляли як неминуті природні убстояня.

Пуд напором вонкашных и вднукашных сил 'застуй' вубухнув и принюс крах режімови и самуй бировани. Чинено удержованоє ґаздуство тоже нараз искраховало. Уд 80-х лїт до настаня независимої Украины інфлація мірят ся на тысячі процентув. Заведеный Украинов купоно-карбованець пиля нестабільного ґаздуства вчинив такой вшиткых міліонарями, докуль пензісты поубставали из парустотысячныма доходками.

Независима украинська валута, гривня, введена была из таков представов, же ґаздуство уже перейшло через майспудну точку, айбо упавшый удтогды на 163 % курз (ид долару) за иншоє свідчит.

Гамішный звычай прятати ключові вказовачі ґаздуства видко на первый глип ока. Статістикы говорят за 10-15% безроботя, коли оно приближат ся ид 70%. Щи все не є єднозначної и порозумителної інформації за годишну інфлацію. У януарї 1999-го года предпущена оцїнка за предешный гуд была 20%, што бы вказовало на ускориня інфлації.

Вшелияк, єдно дїло чинено держаный курз, иншоє зась податкы ґаздуської вуробы. Оцїнка польськых фінансістув говорит, же 1997-го года вуроба в Украинї склала 38,3% уд 1989-го года. На 1998-й плановали наростаня 0,8% сокупної вуробы, в реальности дустали спад 2%. Світовый банк зафіксовав в Украинї 1998-го года спад ґаздуства на 0,4%, а на 1999-й проґнозує спад 0,6%.

Се вшитко ся удносит на 50 міліонув обывательства цїлої Украины, айбо и на мадярську меншину на Пудкарпатю. Лем стратеґія живóбыти туй своя. Жительство мадярського пасма не чекат переміны уд центральної власти, так як и давнїйше десятьлїтиями ниґда не тотожнило ся цїлком из неприродным своим положинём.

Народный язык Русинув, ёго науку у школах не дозволили нараз по окупації. Мало изгодя заказали другый сімбол русинської тотожности, ґрекокатолицьку цирьков. Щи перед тым удволокли майактивнїйшых сященикув и при непознатых убстоянях пуд видом дорожної негоды забили Теодора Ромжу, послїдного леґітімного єпископа. Айбо кой на пестованя культуры русинського языка заперла ся возможность на десятьлїтия, цирьков, дякуючи мученичеству єї членув, орґанізаційно ся продержала онь до 80-х лїт, коли власть мусїла была єї признати, часточно регабілітовати. На жаль, сопротив ґрекокатолицької цирьковли, у первум рядї беручи верниня храмув, нерухла, пріорітет має імпортована и властями силена православія.

Про Русинув, правда, лем як Украинцюв, у хрущовськый час настав даякый помягк. Се вшелияк не держало довго. Брежнєвська адміністрація інстінктивно противила ся всякым реформам и грубо засяговала против каждої пробы проявити свуй ідентітет. Не случайно, же у далекум кутику суперцентралізованої и твердо контролованої бировани, у Пудкарпатю, иншодумцї трафили пуд ідеолоґічну гарначку.

Уд 70-х годув по цїлум Совітськум Союзї зачала ся розмогати кáмпань порусчиня, нетерпимости ид національнуй и языковуй окремішности, што было лоґічным результатом бированьськых змагань и бированського пониманя общества. У многонаціональнуй бировани національну спеціфику представляли практично содержані лем про чалованя заграницї фалшиві фолклорні зборы. Коли пропаґандна кáмпань голосила за надзвычайну важность руського языка, московськый центер тайныма наставами заохочовав міністерії школства 'союзных' республик, жебы у школах щи ефективнїйше учили руськый язык, удсуваючи у позадину материнськый язык. Як ся изгодя прояснило, сесе сам руськый народ и руську культуру поклало у траґічноє положиня.

В Украинї помножили ся гонитвы и розудкрытя 'украинського буржоазного націоналізма', а в иншых республиках иншых 'буржоазных націоналізмув', на 'винных' де на отвореных, де на запертых розборах падала 'примірно' тверда кара. 'Антінаціоналістична' кáмпань розмогла ся навелико и найшла и на Пудкарпатю своих нападникув и жертв. Признаня ся ид своюй народности и усвідоминя иншых указало ся про Русинув и в період 'гласности' нелегкым дїлом.

Меже тым змаганя русинськых двигань вуйшли и на меженародноє поле. Тепирь уже не лем у Сївернуй Америцї фунґовали леґітімні русинські орґанізації, вадь дотогды мовча признавані войводинські, но й офіціально замовчованоє мадярськоє и словацькоє русинство основало свої. Не без проблем – перемагаючи заруно усвідомині зашпоткы и ділетантські пудьятя – орґанізовало ся и корінноє, пудкарпатськоє русинство. Щи дисять лїт тому не мож собі было представити, жебы была возможность публично ся приголосити ид своюй народности, а 1999-го года провели в Ужгородї Світовый Конґрес Русинув. Фунґує Світова Рада Русинув, Рада Русинув Вышеґрадськых Держав, а в юлію 2000-го года створили Унію Европейськых Русинув (у чолї из ґабором Гатінґером, предсїдником Краинської Самоуправы Русинської Меншины Мадярщины). Волода, што ся хоче інтеґровати у Европу, очевидно, же не може дале противити ся змаганям сёго народа. Вєдно з тым роскрыли ся даякі планы, які наміряют сесю проблему 'загладити', заперти в інформаційный вакуум, котрым и много лїт переже ізоловали русинську інтеліґенцію як уд русинського народа, так и уд проявув на вонок, а каммай на сосїдуючі державы.

Цїнностї вказані Русинами у прошлости, як и їх примірні дóбыткы у днишнёсти єднако замовчуют ся масмедіями, што сут держані твердо в руках. Рішиня Світового Конґреса Русинув, приміром, появили ся лем у новинках дуже узкого окола, вадь у заграничных.

Забычливость совітської історичної наукы просто байна. Потвердило ся тото и на Пудкарпатю, де побідна світова бировань мусїла доганяти 'страченоє' за четвертину столїтия и на полю ідеолоґії. Росказ и настава «туй за тысячолїтиє не было нич» не лем óґумовала имена тых, што не паровали ид марксо-лєнїнському образу світа, из проґрам школ, інстітутув и всеучилищ, но и представляючі цїнность їх творы вóмела из публичных бібліотек, из пріватных збирёк русинської и мадярської інтеліґенції, удволоченої до ґулаґув.

Русины, збавені свого языка, віры, усвідоминя свої історії и крыхкої культуры, лем через пувстолїтия дустали, послїдну видав, возможность довершити свою культуру, потвердити свуй національный ідентітет. Містноє жительство, котрого уже многі поколїния пруйшли через 'полоканя копонь', уже у многум украинизованоє, теперь у вшиткум ся сомнїває, пудозріває тайні планы булшых славянськых народув, котрі дотепирь все русинство удмітовали, и вагаючи ся стоит, ограниченоє овидом сих пудозринь, а щи май ненавистёв, котру сїют містні 'научникы', што звивают ся у хвостї сталінсько-ждановського 'культур-метеоріта'. Сесї послїдні май опасні, тадьбо, признавши факты и правду, мусїли бы признати крах вшиткого свого живота. Не чудо пак же їх ужгородська голосна труба Карпатськый Голос у числї 2000/4 пущат ся у цікел розжаленых писань, де нападує на фалсіфікаторув русинської історії, на провадарюв політичного русинізма, на змаганя кодіфікації языка, на продаючых свою вутцюзнину, свою душу и тїло пудкарпатськых всеучилищных професорув, на окремых научникув прошлости и нашого часу. Адресата, врага, чий образ туй перед нами рисує, не треба довго глядати. Автор цікла, ґеорґей Лавер из Мукачова, такой го называт: Мадярська Академія Наук (кидь поникаєме на єї бюджет, сякоє вуголошиня заставит нас признати Мукачово колысков сериднёевропейського гумора, віртуальным главным варошом Пудкарпатя).

Не чажко собі представити, же в тоты часы, коли подобні никаня существовали у формі канонізованых прінціпув політикы в околї культуры, які шансы могла мати русинська література не лем на Пудкарпатю, но и в Мадярськуй Краинї, вадь у піціцько толерантнїйшых Чехословакії и Войводинї! Здалый пудкарпатськый писатель муг собі вубрати измеже дакулькома возможностями. Єден варіант вубрав Юрій Шкробинець, котрый у прямум смыслї слова уд мадярського образованя, культуры перейшов у далекый уд нас на тысяч кілометрув, на полтавсько-харьковськум відику сформовавшый ся літературный язык, и вчинив ся меженародно признаным товмачом. Володимир Фединишинець рвучи ся меже материнськым языком и тым, якый уд нёго чекали, перетяг ся даяк через чажку добу. Моложый Иван Петровцій, влюбеный у французську літературу, став товмачом; и многі мадярські поезії пересадив – на великоукраинськый ґрунт. Лем на переломі 80-90-х загамовав ним властный происход, ёго русинська бережська сущность, став перед тым фактом, нияк не друбничковым, у смітя валушным, же уйко му, спередчасно умерлый Федор Потушняк, котрого дотогды честовав лем як высокообразованого професора-научника, исе великанська постава ипен того спомянутого фолклорізма!

И сут такі, котрі історичнов долёв арґументуют свої пересвідчиня. Меже нима и Славко Слободан (Іґорь Керча), за чиї товмачиня Петевфія майлїпшый украинсько-русинськый філолоґ Мадярської Краины, непредузятый нїредьгазськый ведучый фахман Іштван Удварій лаконично вуголосив: «Кидь буде літературный язык, та родит ся из сёї книжочкы.» Сміла предповідь. Сінтетизуючый язык, майстерськоє вухоснованя метрикы у многум сесе потвержуют. Книжочка, прото, намного дале никат, ги лем на мікрофілолоґію. Само вубраня вершув поета и признаня вступного слова товмача ('Петевфій и наш поет тоже') вказує примір сериднёевропейського вєдножитя, Европу на стыку світув.

Заслужуют на позур и языкознательські роботы Іґоря Керчі, як участника процеса кодіфікації языка. У статях, появляючых ся у мадярськых журналах из знатём дїла и дуже історично, языково-історично мотивовано опредїлив круг тых говорув, на котрых ся може базовати розвиваючый ся русинськый язык. Сесе говоры южного и сїверо-восточного Марамороша, Уґочі, Береґа, и южного Земплина. Природно, сякі сінтетизуючі языкові пробы мают и прецедент, булше того на нёго ся и операют.

Як Русины, што роблят над розбудовлёв свого языка и культуры, так и маючі сопротивный інтерес 'фахманы' у своих єзуітськых арьєрґардных битках все май часто споминают того єдного чоловіка: Антонія Годинку.

Наслїдство майвеликого русинського научника удошлого столїтия воистину примір и причта. Злочином політикы, котра присвоює собі право на прошлость и днишность є тото, же имня ёго не споминали ани інформативникы, приручкы,^[38] и лем у послїдноє десятьлїтиє видиме 'ренесанс' ёго имени (поз. Soós Kálmán: A Hodinka-reneszánsz előzményei Kárpátalján. In.: Tiszán innen... Intermix Kiadó. Ungvár - Budapest), поязаный из єдным провінційным научным центром, украинсько-русинськов катедров высшої школы у Нїредьгазї и єї ведучым Іштваном Удваріём.

Позадслово ид єднуй невеликуй моноґрафії Годинкы, говорячуй за Русинув, непудписаноє, айбо єднозначно поязаноє из нынїшнов ґрупов кодіфікації русинського языка, точно и всвідомено формулує вшитко тото, что ся дотыкат русинського возрожиня. Кличе нас задумати ся над абсурдностёв такого «'вуслобожиня', в результатї котрого 'вуслобоженый' має щезнути». И мы вєдно из автором позадслова думаєме, же «Карпатська котлина, многонаціональный коныломерат культур, óплеканых туй у їх столїтных взайминах, сут цїнностями, што не мают ся стратити у новуй Европі.» Аж бы Годинка нынї живый быв, ачий, и вун бы так повів. На таку думку єднозначно наводят ёго творы. И сесе ёго удказаня добрі розуміє, добрі чуствує пудкарпатська русинська інтеліґенція, спрагла за чистыма жерелами. Не лем філолоґы, што складуют-ріхтуют ґраматикы, школні приручкы, словникы, но и тоты, што змагают ся творити красноє писемство, меже котрыма находиме и Сочку-Боржавина, зачавшого свуй путь поета щи при Годинцї, а пак на довгі десятьлїтия зацытканого, и тепирь дозріваючых авторув молодої ґенерації – што тоже вадь довгый час мовчали, вадь лем дисять лїт тому зачудовано спознали свуй язык и культуру. Їх велика туга – жити у людськум світї, у возроженуй сериднюй Европі. Їх завданка такой-такой над людські силы: пробудити народ, золляти світ ідей весны народув из поезіёв нашого часу! Кидь ся їм сесе удаст, заповнит ся духовный храм, воздвигнутый Годинком и ёго єднодумцями.

Годинка Антоній: Утцюзнина, газдуство и прошлость южнокарпатськыхъ русинувъ. Budapest, 1923. Переуданя приготовив, позадслово написав Іштван Удварі. A Nyíregyházi Főiskola Ukrán és Ruszin Filológiai Tanszéke, Nyíregyháza, 2000.

Закарпатський музей народної архітектури та побуту. Видавництво Карпати, Ужгород, 1986.

История городов и сёл Украинской ССР. Киев, 1982.

Копчак В. П. – Копчак С. И.: Население Закарпатья за 100 лет. 1870-1970. Вища Школа, Львов, 1977.

Удварі Іштван: Образчикы из історії пудкарпатськых Русинув. XVIII. столїтіє. Ужгород, Удавательство В. Падяка, 2000.

Удварі Іштван: Русинські жерела урбарської реформы Марії Теризії. Kiadja a Bessenyei György Tanárképző Főiskola, Nyíregyháza, 1999.

Українські Карпати. Матеріали міжнародної конференції 'Українські Карпати': етнос, історія, культура (Ужгород, 26 серпня - 1 вересня 1991 r.). Ужгород. Видавництво Карпати. 1993.

Bonkáló Sándor: A rutének (ruszinok). Franklin Társulat Kiadása. Budapest, [ 1940] .

Botlik József: Egestas Subcarpathica. Adalékok az Északkeleti Felvidék és Kárpátalja XIX-XX. századi történetéhez. Hatodik Síp Alapítvány, Budapest, 2000.

Botlik József: Hármas kereszt alatt. Görög katolikusok Kárpátalján az ungvári uniótól napjainkig (1646-1997). Hatodik Síp Alapítvány - Új Mandátum Könyvkiadó, Budapest, 1997.

S. Benedek András: A megmaradás esélyei. Hatodik Síp Alapítvány - Mandátum Kiadó, Budapest - Beregszász, 1996.

S. Benedek András: Kárpátalja története és kultúrtörténete. Bereményi Kiadó, Bp. 1944.

Hodinka Antal: A munkácsi görög-katolikus püspökség története. MTA, Budapest 1910.

Kobály József: Kárpátaljai ruténok: Mitosz és valóság. Kárpátaljai Szemle, Ungvár 1993 aug.-szept.

Lehoczky Tivadar: A beregmegyei görögszertartású lelkészségek története a XIX. század végéig. Munkács, 1944.

Lehoczky Tivadar: Bereg vármegye. Hatodik Síp Alapítvány - Mandátum Kiadó. Budapest, 1996.

Máramaros megye. Honismereti írások a monarchia korából. Hatodik Síp Alapítvány - Mandátum Kiadó, Budapest-Beregszász, 1997.

A Tisza bölcsője. Kárpátaljai honismereti és néprajzi írások a reformkortól 1945-ig. Összeállította: S. Benedek András. Hatodik Síp Alapítvány - Mandátum Kiadó, Budapest, 1996.

Udvari István: A Munkácsi Görögkatolikus Egyházmegye lelkészségeinek 1792. Évi katalógusa. Nyíregyháza, 1994. (Bendász Iatvánnal.)

Udvari István: Ruszin (kárpátukrán hivatalos írásbeliség a XVIII. századi Magyarországon. Akadémiai Kiadó, Budapest, 1995.

Udvari István: Tallózások ukrán, ruszin és szlovák könyvek körében. Nyíregyháza, 1995.

Ung megye. Honismereti írások Ung megyéről 1944-ig. Összeállította: S. Benedek András. Hatodik Síp Alapítvány - Mandátum Kiadó, Beregszász-Budapest, 1998.

Zorja - Hajnal. A Kárpátaljai Tudományos Társaság (1941-1944). Szerk.: Csatáry György. Hatodik Síp Alapítvány - Mandátum Kiadó. Beregszász - Budapest, 1955.

Zselicky Béla: Kárpátalja a cseh és a szovjet politika érdekterében 1920-1945. Napvilág Kiadó, Budapest 1998.

1. Üröm у южнуй Мадярщинї. У храмі погребли велику княгыню по єї раннуй смерти.^[НАЗАД]

2. Там, де послїдный раз відїли Шандора Петевфія.^[НАЗАД]

3. Ґроф Пал Телекій, міністер-предсїдник мадярського уряду 1939-го года.^[НАЗАД]

4. Днишня назва: Виноградове.^[НАЗАД]

5. Дословно 'королёва хыжа', нынї Королево.^[НАЗАД]

6. Дословно 'Рыбарьськоє'.^[НАЗАД]

7. Нынї Берегово.^[НАЗАД]

8. Панувник мункачськый.^[НАЗАД]

9. Mátyás, 1440-1458-1490, леґендарный король Мадярської Краины.^[НАЗАД]

10. II. Jagelló Ulászló, наступник Матяшув, король Мадярської Краины уд 1490 до 1516, уд 1469 король Чехії. Щи уд Чехув дустав прозывку Владислав Добже, зато же соглашав ся из вшыткым, што просили уд нёго великаші.^[НАЗАД]

11. Сокупна дань из села.^[НАЗАД]

12. Ференцом Раковціём ІІ.^[НАЗАД]

13. Барон Мигаль Майтинь, уд 1654-го года предсїдник коморы.^[НАЗАД]

14. Антоній Годинка.^[НАЗАД]

15. Бетлен Ґабор (1580-1620-1629), ардялськый князь при котрум Ардял процвітав, майбулшый політик свого часу, уд 1620-го года вубраный на мадярського короля.^[НАЗАД]

16. Váltóforint = 40 ґрайцарюв.^[НАЗАД]

17. Rhénes forint = 60 ґрайцарюв.^[НАЗАД]

18. Пожунська міра = 62,6 л.^[НАЗАД]

19. Мішанка жита и пшеницї.^[НАЗАД]

20. Кобел = туй 1200 квадратичных сягув.^[НАЗАД]

21. Пал Кініжій – легендарный герой, сын млинаря, што став воинськым везирём у часї короля Матяша.^[НАЗАД]

23. Hangya = мурянёк^[НАЗАД]

24. Ержія Локєтек (1300-1320-1380) – дївка польського короля Локєтка Владислава. Мадярська королиця, тритя жона мадярського короля Карола Ровберта уд 1320-го года, мати далшого мадярського короля Ласлова Великого.^[НАЗАД]

25. Ґелше = нынї Нїрґелше у Заповчу. ^[НАЗАД]

26. Ліповт Колонич (1631-1707), кардінал, архієпископ естерґомськый, котрый воспитовав малого Ференца Раковція ІІ., коли го удняли уд матери, Ілоны Зрінїй, намагаючи ся из нёго зробити австрійського вірного пудданика. За Колонича пак ходила пригварька, же хоче из Мадярської Краины зробити раз раба, пак жебрака, пак єзуіта. ^[НАЗАД]

29. Днишня назва: Стеблівка.^[НАЗАД]

30. Стіль, популярный у другуй половцї XVIII. столїтия, вид пузднёго рококо. ^[НАЗАД]

31. Днишня назва: Ділове.^[НАЗАД]

32. Днишня назва: Міжгір'я.^[НАЗАД]

33. Днишня назва: Виноградове.^[НАЗАД]

34. Так ся называла, бо єї участникы, главно воякы, на шапку вадь на груди собі капчали астры.^[НАЗАД]

35. Має ся на позорї: мадярсько-польської (зам. автора).^[НАЗАД]

36. Тогдышнїй міністер-предсїдник.^[НАЗАД]

37. Умер 1943-го года.^[НАЗАД]

38. Чехословацького и совітського часу; статя за А. Годинку є, приміром, в енціклопедії Révai Nagy Lexikona, X. köt., Bp., 1914.^[НАЗАД]